І свято Миколая, і Різдво Христове неможливі без доброчинності: в зимові холоди варто поділитися з ближніми не лише подарунками, а й душевним теплом і добрим словом. Хто вони, сучасні благодійники? Що спонукає їх тратити зусилля, час і гроші заради допомоги іншим людям? 
Яскравим прикладом того, як можна долучитися до доброї справи, є подружжя Курта і Мирослави Зіммхенів. 

Героїня нашої розповіді Мирослава народилася і виросла тут, у Бурштині. Тут мешкає її родина – батько і брат Федір з сім’єю, котрий зараз захищає Україну в зоні АТО. В складні 2000-ні роки Мирослава залишила вдома з дідусем двох маленьких діточок і вирушила на пошуки кращої долі, в Німеччину. Заробітчанка ще не знала, що потрапить на роботу до свого майбутнього чоловіка. 
Курт Зіммхен возив передачі в Україну, і Мирослава попрохала відвезти гостинці і її дітям.  – Діти «окупували» мене!  - сміється Курт. – Просто зробили висновки, що їм би пригодився такий тато. Так зав’язалися їхні стосунки, і вже в 2004 році Курт з Мирославою переїхали в Україну. Оселилися в селі Березівка, Тисменицького району. Спочатку Курту було дуже важко адаптуватись до українських реалій, бо він жив в Україні так, як звик жити в Німеччині – по закону, всі документи хотів зробити легально і по чесному. Фактично скрізь наштовхувався  на стіни бюрократії та нерозуміння. Багато разів німцю хотілось все кинути і повернутись на батьківщину, та стримувало кохання до Мирослави і любов до цієї землі, яку, незважаючи на всі перипетії, встиг полюбити.  – Я живу зараз, як усі інші – розповідає Курт Зіммхен. Сам перебудував хату, завів господарство, посадив картоплю. Допомагаю Мирославі по хазяйству. А ще – допомагаю людям.
І Зіммхен дійсно робить це вже не один рік. Курт має три вищі освіти: він за фахом історик, психолог і будівельник. А віднедавна і журналіст. Курт Зіммхен першим почав інформаційну війну проти Росії: на шпальтах німецьких газет висвітлювалась правда про те, що відбувається в Україні. 
 – Розумієте, історично так склалося, що в Німеччині сильно виражений антиамериканізм. – Пояснює чоловік. Відповідно німецький народ вірить російській пропаганді. Тому я постійно готую інформацію для депутатів Європарламенту та Бундестагу. 
Проукраїнська позиція Зіммхена тверда: можна лише глянути авторство матеріалів, щоб стало ясно – за Україну! Тоді як переважна більшість статей в німецькій пресі антиукраїнські. 
Його діяльність на благо України почалась ще під час Помаранчевої революції, коли подружжя возило з Німеччини теплі ковдри та одяг для протестуючих. Тоді це був великий ризик. Продовжились добрі справи в 2013 році під час Революції Гідності. Резонансні статті Курта про Майдан досягли мети, і прибула чимала допомога з Німеччини, яку тут же ж повезли до Києва. Коли Зіммхен почув про двох перших жертв, задумав відвезти їх до своєї батьківщини на лікування. Від початку січня аж до 19 лютого чоловік збирав відповідні документи, які послав до свого друга – депутата Бундестагу. 21 лютого почались розстріли майданівців, і саме тоді з подачі Курта у Бундестазі вперше заговорили про Україну… 15-хвилинна доповідь Арнольда Ваатца – заступника голови фракції Ангели Меркель, із закликом згуртуватись і допомогти українським активістам. 22 лютого до Курта зателефонував Ваатц з пропозицією прийняти сім постраждалих майданівців на лікування. Тоді подружжя Зіммхенів звернулось до Ольги Богомолець, вона надала списки поранених з наших регіонів. Остап Грищук (головний лікар Івано-Франківської обласної лікарні) привіз хворих до Львова, а звідти їх уже забирали німецькі швидкі. Згодом приклад Ваатца наслідувала міністр армії – у Німеччині це тендітна жінка, багатодітна мати. Тож ще один літак прибув до Києва і забрали цього разу 40 поранених. Курт розповідає також про неприємний момент: щоб поспіхом зробити візи майданівцям, вони з дружиною звернулись до партії «Удар», згодом «ударники» використали це для своєї агітації і жодним словом не обмовились про допомогу Зіммхенів. Разом з тим розповідає про добрий вчинок Юлії Капак, котра перекладала всі документи Курта на німецьку. 
А далі була війна.  
– Я тоді казав: будьте готові, після путінської олімпіади будуть стріляти! – Згадує німець. Але мені ніхто не вірив, це ж наші брати – заперечували українці. Хоча світові аналітики  передбачали такий розвиток подій. Я сам – офіцер ГДР, я бачив, в яких умовах стояли наші хлопці проти добре укомплектованої армії противника. І тоді я сказав: треба помагати! Так почалася робота…
 Курт з’їздив на передову, передав свою машину воякам з 58-ї бригади, пробув з ними декілька днів. Чоловік може похвалитися влучністю, добре стріляє, але він прекрасно розуміє, що з нього більше користі в тилу. 
Тепер на передову подружжя їздить рідко, передає речі через ГО «Галич. Майдан». Цими днями Мирослава і Курт передали в зону АТО одяг, взуття, теплу білизну. Галич і Радеберг – рідне місто Зіммхена – міста-друзі. Цю дружбу також організував Курт ще у 2013 році, то була поїздка від обласної ради до Німеччини, але причетність німця до такої пізнавальної подорожі в Європу знову ж таки ніде не вказана… 
Також був організований автопробіг в рамках розпочатої Зіммхенами акції «Воля Україні і мир Європі!» Чимало німців відгукнулися на заклик допомоги, і перед Великоднем до України приїхали 27 машин. Курт наголошував, що співвітчизники можуть самі відвезти допомогу українцям. Причому наші люди до останнього не вірили, що німці зірвуться і приїдуть на самісінький Великдень. Але вони приїхали! Так Прикарпаття приймало 50 гостей, котрі поселилися в Івано-Франківську. Вони привезли одних лише перев’язочних матеріалів та медикаментів на 20 тисяч євро, а ще багато всього іншого. Усе те добро було розподілене по притулках, психологічно-реабілітаційних центрах області: Мединя, Долина, Косівщина, Залуччя, Золочів. А залишки Мирослава розподілила на соціальні центри в Богородчанах та по всьому Галицькому району. Бурштинському центру «Довір’я» дісталось два комп’ютери. 
 - Поранених вояків АТО дуже шкода – розповідає Курт Зіммхен. – Але чомусь люди перестали бачити дітей-сиріт, інвалідів, хворих… Добрі справи мають торкнутись і їх! Як от Ольга з Долини, що хворіє на «кришталеві кістки», а в Україні нема спеціалістів, які це лікують. Ми допомогли їй зібрати кошти на операцію і знайшли спеціальні ліки, щоб швидше гоїлися кістки. 
 - Ми стараємось допомогти всім, хто цього потребує. – говорить пані Мирослава. – Зараз для нас важливо з’ясувати список добровольців, щоб мати змогу допомагати і їхнім родинам. Ми підтримуємо і людей в селі Березівка. Мені якось одна жіночка дорікнула: роби добро тихо і Бог тобі все це зарахує. Воно-то так, звичайно, але ж я звітую перед німецькими благодійниками фотографіями, щоб вони бачили, коли і кому були передані речі. Адже ми отримуємо повністю нове взуття з етикетками, в центрі соціально-психологічної реабілітації с. Мединя ми забезпечили усіх діток якісними зимовими черевиками. Стосовно переселенців зі Сходу, то Курт написав статті в німецькі газети із закликом допомогти біженцям, то ми зібрали стільки всього, що не лише забезпечили їх найнеобхіднішим, а й подарували речі найбіднішим односельцям. Питаєте про вдячність… Мені ж нічого не треба, але людське щиросердне «дякую» показує, що ти дійсно поміг! Інколи трапляється так, що вимагають помочі ті, хто її зовсім не потребує. Наприклад, люди мають власну крамницю і стоять в черзі за шоколадкою. Тому списки  я складаю сама, інколи люди переказують, що десь там є дуже бідна самотня жінка, і ми їдемо в гості. В Підпечарах священик  - наш друг, запросив до церкви на Службу Божу всіх соціально незабезпечених дітей, сиріт, також діток учасників АТО. Ми приїхали і вручили подарунки, а діти самі собі вибирали одяг. А школі передали планетарій та шкільне приладдя. 
Ми не вважаємо себе волонтерами, ми просто люди, які допомагають. У Німеччині волонтер – це людина, що безплатно і безприбутково працює для блага інших людей, витрачаючи при цьому свій час і гроші. У нас волонтерство часто перетворюється в бізнес. Ми багато їздимо, буває, намотуємо на доброчинному маршруті по 150 км у день. Звичайно, за власні кошти. А я ж працюю звичайним продавцем, і все це робимо у свій вільний час. 
Ми отримали відзнаку «Народний волонтер Прикарпаття», і дуже приємно, що нашу працю оцінили. Але ми робимо це не заради похвали. А задля моментів добра, коли усмішка дитини – найбільше щастя, коли старенька нарешті чує з новим слуховим апаратом… Це особливо видно на фото, коли кадр за кадром показує миттєвості людського щастя. Тому ми не збираємось зупинятися на досягнутому!
Тетяна Зарецька