Виповнюється уже 30 років, відколи збулося страшне біблійне пророцтво: Чорнобильська трагедія торкнулася України своїм чорним крилом. Незагоєним, полиновим болем озивається Чорнобиль і нині, заставляючи вкотре переосмислити використання небезпечних технологій. Але незмінною залишається повага до людей, які своєю працею, жертовністю, життям і здоров’ям відгородили світ від «мирного» атому…
14 грудня в Україні відзначається День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. 
Доля повела у Чорнобиль «ліквідаторів» різними шляхами. Хтось пішов за покликом душі, інших привели професійні обов’язки або повістка з військкомату. Не обійшла доля і наших земляків. Тієї трагічної весни з Бурштина до Прип’яті поїхала перша група ліквідаторів, її очолив Іван Михайлович Король, друга група під керівництвом Ганни Яківни Волосянчук вирушила влітку, а в вересні свої обов’язки поїхала виконувати третя робоча група в кількості 25 чоловік під проводом Марії Михайлівни Рудик. 
Марія Михайлівна Рудик народилася в селі Дідилів, що на Львівщині. Після закінчення Львівського кооперативного технікуму отримала направлення в нашу область, спочатку в Галич, а звідти в Бурштин. Працювала заступником директора з громадського харчування в райспоживспілці, згодом – у відділі робітничого постачання Бурштинської ТЕС завідуючою виробництвом. Саме на цей період її життя припало чорнобильське випробування. 
 - Ми були в п’ятикілометровій зоні, провели там 16 днів. – Пригадує Марія Рудик. Нашим завданням було нагодувати три тисячі працівників. Було дуже тяжко, адже кухня починала працювати від четвертої ранку, о шостій люди уже отримували сніданок. Ми готували перші та другі страви, салати, вітаміни викладалися на таці - на зал розносили цибулю, часник, лимони, апельсини. А обіди люди отримували по талонах. Ночували в гуртожитку, на розкладачках, було прохолодно. Всі хотіли якомога швидше повернутися додому. 
 - Коли їхали працювати, здогадувались, яка небезпека чекає вас у Чорнобилі?..
 - Я і тепер не можу без сліз згадати, як донька проводжала мене на роботу, плакала біля поїзда. Мабуть, чула серденьком, що мама на біду їде. Коли нас відправляли, то сказали, що ми будемо аж за 70 кілометрів від ЧАЕС, мовляв, не хвилюйтеся. Але завезли практично під саму станцію, в їдальню №7. Я часто їздила на станцію, возила туди талони на харчування. Що таке радіація, ми не знали. Навіть не уявляли масштаби катастрофи! Нам казали: на траву не сідайте, одержите сильні опіки, не торкайтеся нічого на вулиці, не їжте яблук, полуниць… Найбільше радіації було на дереві, коли розвантажували ящики, брали їх просто руками. Милися двічі на день, бо нестерпно свербіла шкіра, хоч повиривай волосся. Коли до нас в їдальню приходили дозометристи, завжди казали: «Мойте пол!» Ми ж і так вимивали ту підлогу по шість разів в день, та хіба ж від опромінення вбережешся?! 
 - Хворіли?..
- Дівчата дуже погано почувалися: погані аналізи, нічна пітливість, кволість. Було таке, що втрачали голос. Я особисто тиждень не розмовляла. Не знаю, чим лікували, пригадую, давали якусь білу рідину, схожу на молоко, і тричі в день по одній ложці спирту. Мій голос відновився за тиждень. Бухгалтера ми відправляли додому, бо вона мала погані результати аналізів, та вона все ж залишилась допрацювати термін – не хотіла мене залишати без допомоги. Багатьох з тодішніх моїх працівників вже давно нема на світі…
 - Як робітники пояснювали те, що відбувається?
 - Між собою ми не обговорювали ситуації. Кожен просто виконував свої обов’язки. Люди нічого не говорили, не жартували між собою, відмовчувались. Просто німі люди стояли в черзі за їжею. І це було страшно… Ті солдати, котрі відкопували і вивозили перший пласт землі, плакали. Приходили їсти і плакали. Знали, що приречені… Фактично, що таке радіація ми остаточно зрозуміли, коли повернулися додому. Ми всі вертались з Чорнобиля в тапках, бо ноги набрякли так, що не влазили в своє взуття. Вдома я роздяглася ще на порозі і весь одяг викинула. Я не знаю, яку дозу опромінення я отримала, дозометри тихо забрали, так нічого нам і не сказавши. Дай Боже, щоб більше ніхто такого не бачив. Це та сама війна, лише зараз війна з кулями, а то була війна з атомом, який до того вважався мирним. Невидимий ворог… 
 - Розкажіть про життя після Чорнобиля.
 - З 52 років я пенсіонерка. Очолюю Галицьку районну організацію «Спілка Чорнобиль» та Бурштинську міську спілку. В Галицькому районі нас є 116 чоловік, у Бурштині 50 чоловік І категорії, 47 чоловік ІІ категорії – всього 97 чоловік. Ще є евакуйовані, потерпілі, 30 дітей. Держава допомагає мало: всього 302 гривні в місяць на харчування. Але основна наша проблема – стан здоров’я. Чорнобильці дуже хворіють, причому постійно. Багато наших уже покинули цей світ, є такі, які прикуті до ліжка. Хворіють на хвороби опорно-рухового апарату, вегето-судинну дистонію та інші. Разів зо два в місяць ми збираємось, вирішуємо проблеми поточні. Як дуже треба, люди приходять до мене додому, бо приміщення для зборів ми не маємо, мусимо щоразу випрошувати залу в палаці культури, чи ідемо до міської ради. Лікарств не дають, все лікування відбувається за свої кошти. А здорових чорнобильців не буває. Я особисто тричі на рік лягаю в лікарню для лікування, випрошую путівки в санаторій «Черче», або сама їх купую. Дуже болять суглоби, кості, в мене ще дуже уражена печінка. Але я дякую Богу, що ще живу… 
 - Зараз серед молоді популярні екстремальні екскурсії в зону відчуження…
 - Це небезпечно, я проти цього! Навряд чи це може бути розвагою. Знаєте, якби я мала тоді вибір, я б ніколи в житті не поїхала в Чорнобиль. І разом з тим, заради дітей я би пройшла всі ці випробування ще раз. 
Тетяна Зарецька