 Нещодавно в Галицькому районному центрі реабілітації для дітей і молоді з обмеженими можливостями відбулася презентація книги Христини Сирової «Біла ворона в чорному». Це, безумовно, велика подія і в житті авторки, і культурне надбання для рідного Бурштина. Та що ми знаємо про цю письменницю?..
- Я народилася в місті Новодністровську Чернівецької області. – Розповідає Христина Сирова. – З роботою батьків пов’язані часті переїзди, і коли мені було три рочки, ми поселилися у Бурштині.
Своє дитинство пригадую з захопленням: я була дуже активною дівчинкою, мене багато чого цікавило: плавання, карате, танці – скрізь мене було повно. Оце недавно знайшла свій особистий щоденник, який я вела з чотирнадцяти років. І там, в давно забутому зошиті, були такі рядки: «Хочу бути письменницею!» Дивно, але ці слова в якійсь мірі виявились пророчими…
Вчилася в Енергетичному коледжі, потім опановувала видавничу справу у Відкритому міжнародному університеті розвитку людини «Україна», тепер вчуся на курсах практичної психології, які проводить Європейська кореспондентська школа (м. Харків). Виходить, я вчуся постійно, стараюсь не зупинятись на досягненому. Мене цікавить психологія, філософія, теологія… Вічні пошуки відповідей привели мене в Біблійну школу, незалежну від жодної конфесії. То був період великого духовного голоду, і тепер я не можу вдовольнитись швидким «перекусом», я постійно в пошуку нового.
Юність, як відомо, пора кохання, і в мене воно було. Вистраждане, болюче, але яке тепер пригадується з меланхолійною ніжністю. Треба сказати, що якби не це перше трепетне почуття, я б не була такою, якою є зараз. Взагалі, все в житті взаємопов’язане, і нічого не відбувається просто так. Я перебувала в постійному русі, але почалися проблеми зі здоров’ям і, зізнаюся, це мене трохи «присадило». Так мало бути, тож я не сперечаюся з долею і ні на що не нарікаю. Я могла би займатися багато чим, але лише тепер ясно бачу своє призначення.
- Отже, творчість… Христино, як відбувається цей сокровенний процес і що надихає Вас на створення поезій?
- Надихнути може гарна сонячна днина, приємна подія тощо. Але до мене муза частенько приходить вночі, буває, що в творчому неспокої я перебуваю до ранку, а буває, хапаю олівець, щоб занотувати думки негайно. В цьому є щось містичне, бо я відчуваю потребу в тому, щоб писати. Хоча знаєте, почуття, щоб його описати, мають бути дуже сильними, подібними до грози… В моєму творчому доробку багато печальних творів, але це не значить, що я депресивна фаталістка. Ліричні герої віршів – не завжди я сама, просто вони були написані в період душевних штормів.
- Коли Ви почали писати?
- Змалечку. Певно, все починалось якраз з того дитячого щоденника, як спроби сформувати думку. Згодом назбирувались цілі зошити, списані моїми віршами, оповіданнями, замітками. Може,не завжди вони досконалі, але ж мої, рідні.
- Як оцінюєте сучасний літературний процес і творчість яких авторів Вам близька?
- На мій погляд, сучасна українська література останніми роками дуже виросла, якось одномоментно появились нові цікаві імена. Це і Люко Дашвар, і Ірен Роздобудько, всіх не перелічиш. Саме після прочитаного «Ґудзика» в мене виникло бажання самій щось написати. А взагалі на мене дуже вплинуло знайомство з творчістю Пауло Коельо, я перечитала практично всі його книги. Мені також близька творчість Леони Вишневської, Андрія Любка. Є й такі провокативні автори, яких я не сприймаю, не люблю, коли паплюжаться цінності. Що стосується особисто моєї творчості, то я наткнулася на критику, щойно висвітлила поезію на публічних сторінках в інтернеті. Мені дорікають за не збережені рими і не витриману ритміку. Але я вважаю правильним дещо відійти від строгих рамок класичної поетики ради збереження основної думки. Хочу бути свіжим ковтком повітря для читачів.
- Ваш роман «Біла ворона у чорному одязі» вже в своїй назві містить протиріччя. Чому протистоять герої книги?
- Це розповідь про звичайне життя звичайної дівчини, яка могла би бути однією із тисяч, якби не певні містичні події. Бернарда Полянська сумнівається в їх реальності і навіть у власному здоровому глузді. Героїня шукає логічне пояснення тим подіям і з часом розуміє, що його, власне, нема. Часто люди схильні шукати логіку там, де треба просто вірити. В романі вималюване кохання, причому це елемент, який зв’язує перипетії і надає сенсу життю. Моя книга про те, як людина з крайнього атеїзму приходить до розуміння і усвідомлення Істини.
- Хто допомагав видавати книгу і де її можна придбати?
- Фінансово ніхто не допомагав, все робилося за власний кошт. Перший тираж – всього 100 примірників, вийшов з легкої руки літературно-художнього проекту «Чорнильна Хвиля». Це, так би мовити, перше відкрите вікно в світ. А там – побачимо. Вже скоро книга з’явиться на полицях книжкової крамниці у нашому місті.
- Христино, чим ще в житті Ви любите займатися?
- Страшенно люблю свою роботу. Відчуваю, що там, в Реабілітаційному центрі, виконую своє призначення також. Спочатку було трохи лячно, бо я не знала, як діти мене сприймуть. Але вони полюбили мене, а я їх. Я викладаю християнську етику, а також виконую функції викладача-реабілітолога. Душу вкладаю і в наші аплікації, і в вишивку, і ліплення, робота з дітьми – це також, знаєте, творчість.
- Що плануєте на майбутнє?
- Сподіваюся, що вже цієї весни світ побачить моя перша збірка віршів. Прийшов час скласти докупи всі українські та російськомовні твори і запропонувати їх читачеві. Дуже хочу, щоб кожен зміг відшукати в поезії щось близьке для себе.
Що ж, залишається привітати Христину Сирову з виходом дебютного роману і побажати авторці Божої ласки, нових перемог і творчих злетів.
Тетяна Зарецька
|
