Часто поезія сприймається нами як щось таке високе і піднесене, чому немає місця в  рутинній буденності. На шкільних уроках залишились класики літератури, хоча справедливості ради варто відзначити, що інколи таки пригадуються і цитуються пророчі слова Кобзаря. А про поетів-сучасників мало розповідають, ще менше читають – мовляв, життя тривожне і без віршів. 
Бурштинець Іван Городецький також пише вірші. Пише ємко, просто і дуже щиро. І взагалі ламає стереотипи тотально нещасного поета - це успішний, впевнений в собі чоловік. Іван народився і виріс тут, у Бурштині. Спочатку навчався в школі №2, потім у гімназії, після закінчення якої вступив до Бурштинського енергетичного коледжу навчатись банківській справі, а згодом  продовжив навчання у Тернополі на фінансиста. Коли ми бесідуємо з Іваном Городецьким, він часто посміхається, робить паузи між репліками, зважуючи кожне слово. Його земна практичність якось по особливому поєднується з прагненням до ідеалу. Якраз це я і намагаюсь з’ясувати:
 - Пане Іване, як Вам вдається поєднувати таку серйозну спеціальність з поезією?
 - Поезію я сприймаю більше як хобі. Хоча писати почав давно, ще змалечку, римувалося якось наче саме собою. Перші рядки були про красу природи, вони не збереглися. А серйозніші речі, певні поетичні роздуми, творились у ранній юності: то були вірші про смерть солдата, про сиріт… Печальним стимулом до творчості стала тоді втрата близьких – дідуся з бабусею, дядька. Їм також я присвятив рядки. Ці записи і зараз зберігаються десь по шухлядах. 
 - Чи не виникало бажання витягти їх «на світ Божий», скласти у збірку?
 - Поки не знаю. Справа в тому, що я завжди писав суто для себе, писав тому, що мав в тому душевну необхідність, і якось не бачив потреби виносити ці римовані міркування на загал. Вірші взагалі зберігаю на телефоні, мені так зручніше. Я ж ніколи не замислювався над оцінкою власної поезії, бо писав не заради слави. В віршах розказую про те, як я бачу світ, при цьому стараюсь максимально доступно висловити свою думку. 
 - Хто Ваші читачі?
 - Найближче коло людей: родина, друзі. Вперше вголос зачитав свою скромну творчість друзям - майданівцям. Вони ж і наполягли на тому, що нею варто поділитись. Оце тепер поділюсь із вами. 
 - Які основні мотиви Вашої лірики?
 - Філософські роздуми про плинність часу, пошук себе і щастя, про совість і гідність людини. Є також пейзажна лірика, подяка батькам… Окрема і болюча тема – патріотична, в ній лейтмотивом звучить основний заклик – єдність народу. Вважаю, що по справжньому об’єднувати може лише спільна біда. Навіть не ідея, бо погляди в людей різні: хтось вважає, що вся держава має жити добре, а хтось - лише за себе вболіває. Мені дуже хочеться не просто зачепити якусь емоційну струну, а й підвести читача до певних висновків. 
 - Ваша громадянська позиція?
 - Активна. Я є одним з засновників ГО «Майдан. Бурштин». Можу висловити таку думку, що зараз вся держава – волонтери, бо практично кожен чимось жертвує: хтось грошима, хтось продуктами, навіть отой воєнний податок – то також певна лепта. А вояки жертвують здоров’ям і часто навіть життям. Події на Майдані залишили відголос в моїй душі та сумні спогади. Досі пісню «Пливе кача» важко слухати. Не покидає думка, що влада, прийшовши на крові народу, дозволяє собі зраджувати інтереси українців. Але просто скласти руки і чекати, що зроблять за тебе, теж не вихід. Я переконаний, що потрібно об’єднатись навколо ідеалів Майдану заради спільної мети. Це і буде інвестиціями в майбутнє. 
Часто чуємо нарікання, що нам зле, і нас ніхто не чує. Але для того, щоб чули, потрібно говорити! Так, зміни важкі, болючі, але разом ми здатні багато чого подолати, а поодинці біда з’їдає. Ми їздили по селах дякувати громаді за те, що вона допомагає воякам. Просимо, щоб і надалі не лишали хлопців без підтримки. Якраз тоді я і почав читати вголос власні вірші – щоб більше донести думку. І люди сприйняли добре, слухали, навіть плакали. Поезія також мотивує. Ми з побратимами вже думаємо над тим, щоб варто зробити ось таку концертну програму, з віршами і піснями, і поїхати з нею на Схід. Щоб хлопці бачили, за кого воюють…

Вірш який я почав писати на Майдані:

Ти не дивився кате, в кого вцілив на Майдані,
Безжально бив ти і старих, і молодих,
Невинних ти заковував в кайдани,
Переділивши всіх на своїх і чужих.
Стріляв прицільно в голову хлоп`ятам,
Без встиду гнав беззахисних дівчат!
Горіли ми в вогні, та не здалися,
Вперед ішли, переборовши страх.
Боролись ми затиснувши від болі зуби,
Братів ховали – гірко плачучи,
«Героям Слава!» - ми кричали на всі груди
І «Слава Україні!» - в наступ ідучи.
Ішли всі ми - за правду, віру й волю,
За те, щоб більше не боятися катів,
За Україну йшли, за кращу долю,
Ішли, щоби здолати ворогів! 
22.02.2014р.

Ти мужньо став за свою Батьківщину,
За рідний край, там де твоя земля.
Ти мужньо став за неньку Україну
І йдеш вперед, бо ненька лиш одна.
Ти йдеш вперед могутньо і безстрашно,
І не за славу в тебе автомат,
І ти життя кладеш своє відважно
За те, щоб завтра вільно жив твій брат.
Ти гідно дивишся у очі смерті,
І в серці в тебе вже страху нема.
Й сьогодні без страху – готовий ти померти,
За те щоб вибороть на завтра нам життя.
Схиляєм голову перед тобою низько,
Ти – гордість нації і страх для ворогів,
В крові у тебе ще здавна, з колиски
Той дух славетних козаків -  дідів.
Ти приклад на майбутні покоління,
І мужності, і честі ти взірець,
Ти промінь світла – що вселя натхнення,
Ти наш герой, ти воїн, ти боєць!!!
І ще раз крикну: «Голову схиляю,
Перед героями що пекло перейшли,
Вони довели і тепер всі знають,
Герої не вмирають – вмирають вороги»!!!
Тетяна Зарецька