Вівторок, 17.09.2019, 23:46
Вітаю Вас Гість | RSS

Форма входу
Наші партнери
Календар
«  Лютий 2015  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
232425262728
Архів записів
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » 2015 » Лютий » 7 » ПЕТРО ПРОЦИК: кожен має вирішити для себе
09:21
ПЕТРО ПРОЦИК: кожен має вирішити для себе

Дебальцеве вже встигло стати другим українським Сталінградом. Першим був аеропорт.
Біля Дебальцево і сьогодні дислокований 128 гірсько-піхотний батальйон, котрий  закріплений за Івано-Франківською областю і у котрій захищають Україну вихідці з області та й Бурштина зокрема. 19 січня там почалися страшні події. Загинуло багато українців. Втрати поніс ворог.
Про побачене і пережите розповів нам житель Бурштина Петро Процик, котрий зараз проходить курс лікування та реабілітації в Бурштинській центральній міській лікарні.

- Розкажіть про себе?
- Я Процик Петро Ярославович. Разом з учебкою я в зоні АТО уже 6 місяців. Стояла наша бригада під Дебальцевим. Ротації не було. Як не було серед простих бійців і професійних військових. Токар, пекар, фрезировщик, банкір. Різні спеціальності, різні люди зараз стоять на варті України.
- На скільки вірна інформація про ситуацію на Дебальцівському плацдармі, яку подають зі штабу АТО?
- Я можу сказати тільки про свій випадок: ті цифри загиблих і поранених, що були сказані по телевізору, у нашому випадку повністю співпадають. 7 бійців загинуло 25 січня а вже 26 інформація була оприлюднена.
- Як охарактеризуєте українські позиції?
- Що можу сказати: ми їх били, б’ємо і будемо бити.
- Позиції ворога?
- Усюди була інформація про полоненого танкіста-сепаратиста. В полон його  взяли ми. Коли ми його допитували, то він сказав, що він з Луганська, що він зек. Їхні особові справи рвуть а їх заставляють іти воювати. За їхніми спинами російські війська, котрі не дають можливості відступити.
- Чи вистачало набоїв?
- З озброєнням проблем не було. Але ж на війні як буває: сьогодні зброя є а завтра вже немає. Стоїть БТР - ти радієш. Міна налетіла - вже немає БТРу. Так і наші БМПшки погоріли, зенітку мою повністю розбило. Я взагалі зенітчик. Є така зенітка ЗУ 23. Для зупинки піхоти вона годиться найкраще. Але проти танка з нею не підеш.
- Тож як сталося, що ви сьогодні на лікуванні?
- Був довгий 5-тиденний бій. Я отримав поранення. Коли все затихло нас лікарі доправили  в Артемівськ, потім - до Харкова. З Харкова - до Львова, зі Львова - на Івано-Франківськ, а вже звідти - до Бурштина.
- Які настрої сьогодні на фронті?
- Які можуть бути настрої? Маємо злість, будемо боротися, продовжувати боротися.
- А наступати?
- Там, де я був, вже немає чим наступати. Багато залежить також від командирів. Від виконання наказів, від розуміння бою.
- Бурштинські діти, та й у області, постійно роблять для фронту різні речі, малюють малюнки, плетуть маскувальні сітки. Чи доходить це все до вас?
- Є у нас таке. І, скажу відверто, дуже пригодилися ті сітки. У нас була палатка і коли ми мали генератор то поставили собі таке темне світло. Вночі, як би не було, світло все ж видно. Тому ми поставили чорні маскувальні сітки на палатку. Ефекти два - вітер не трясе палаткою і її не видно. Це дуже добре.
- Чи доходила до вас допомога саме з Бурштина?
- Якщо за кількістю, то багато допомоги приходило від Вінниці, потім - від Тернопільської області, а вже потім - від нашої. Це все залежить від кількості хлопців з тих областей, які перебувають чи перебували на фронті.
- Різна інформація про жахливі події, що почалися безпосередньо на свято Водохреща лунає з телеекранів, та описана на інтернет ресурсах. Як очевидець і учасник бою чи можете щось пригадати?
- Можу. Загинуло тоді 7 воїнів. Решта - дуже покалічені. Але хочеться розпочати розповідь з часу, що передував бою. Сепаратисти не переставали обстрілювати наші позиції. Спочатку били мінометами. Не по нас - то дальше, то ближче. У нас виникала ілюзія, що вони не потрапляють і ми захищені. Також ми були на горі і нам здавалося, точніше - ми все бачили: звідки б’ють гради, звідки мінометами обстрілюють. А вони чекали певного часу. Була інформація про те, що ніхто нас вибивати з зайнятої висоти не буде. Казали, що якщо вони нас звідти виб’ють то і самі не втримаються. Там село поблизу в долині є - його навіть не видно, але ми знаємо, що воно є. Санжарівка називається. Ми постійно доповідали керівництву що там гудить техніка. Там до речі є річка і міст. Єдиний міст, який можна було б зірвати і ніякі сепаратисти не пройшли б. Але ніхто цього не робив. Нам казали одне: «спостерігайте».
До пори до часу міни літали. А на Йордан з самого ранку, десь в 5 ранку, чи пів шоста почалося. Почали обстріл мінометами, вже точніше. Але ніч знову пройшла більш-менш спокійно. 20-го був сильний туман. В бій пішли їхні танки. Команда «до бою». Ми всі повибігали. Хто з чим. Мали один танк. Перша атака на нас танкова - як у комп’ютерній грі - з туману виїжджають танки йдуть з двох боків повз нас але не на нас а маршем і дула направлені вперед. Потім дуло розвертається - постріл - і танк заходить в туман. Тоді по нас не вдарили. Напевно через туман самі розгубилися. Один танк нам вдалося підбити. Інший - заїхав нам аж в тил. Міг розстрілювати, але ми йому кинули дві РПГ в  башту і вона не поверталася. Він заднім ходом поїхав назад а ми не мали чим його добити. Ну хоч каменем кидай.  Підбили тоді ми з зенітки їхнє БМП і ще один танк, тож їм довелося тросом її і той підбитий танк відтягувати. На тому все завершилось. Захищатись все ж легше аніж нападати. Ілюзія перемоги. Інший їхній танк ми собі підтягнули. Він не їхав, але все інше працювало. Тож настрій покращився.
Але вже потім ми зрозуміли, що то була розвідка боєм. Адже тими двома дорогами, якими вони нас об’їздили, можна було добратися на Попасну і на Дебальцеве.
Пізніше знову була їхня розвідка боєм, але ми викликали артилерію і вони знову відступили. Так тривало 5 днів. На 5 день зранку ми попили йорданської води, яку привезли зі штабу і знову почувся сильний гуркіт. Видимість вже була доброю тож ворожі танки було помітно здалеку. З Санжарівки вийшло три танки, стали до нас збоку і без всяких розвідок давай по нас стріляти. Ми захищалися зеніткою. Але танкам вона не страшна. Потім побачили в небі спалах - снаряд пройшов з двох боків від нашого сховку, але нікого не зачепив. На той час ми мали три танки - наш один добрий, один - той підбитий і відібраний у сепаратистів, а третій - наш але не робочий. Він зміг вистрілити тільки раз.  З робочого танка ми їм одну машину все ж підбили. Але здалеку виглядало, що в нас три танки. Причому один ми їм підбили. Тому вони знову відступили.
Я тоді на радощах навіть додому подзвонив, до доньки.
Але буквально за півгодини нова атака. Вийшли вони на поле. Вдарили градами, вдарили мінометом «Васильок». Один танк розвернувся до нас і почав стріляти, інші ж - наступали. Дійшло до того, що танки доїхали до нас. Один танк виїхав і почав просто давити хлопців. Його трохи дальше підтримував другий танк і третій заходив з іншого боку. Але той третій провалився в яму, де до того стояла машина з боєприпасами і провалився. Ми його там одразу гранатами і закидали. Той танк, що подавив хлопців, якось не вдало заїхав у траншею і не міг рушити. Тож ми і його закидали гранатами і взяли в полон танкіста, котрий виліз з горілого танка. Третій танк виїхав на нашу зенітну установку. Я виглянув з окопу а він на мене впритул «дивиться». Ми гранатами якось підбили і його.  Кругом крики. Пам’ятаю моментами. Скільки ми не просили тоді вогню від артилерії - навіть на себе просили вогонь - підтримки не було.
І ще цікавий момент пригадав: після першої атаки нам прислали два робочих танки зі штабу. Проте перед цією атакою, в 4 годині ранку ці танки чомусь забрали. Причому до штабу всього 10 кілометрів. Танки і підмога була не далеко. Потім нам розказали, що під час цього бою ті танки знову до нас їхали, але коли побачили, що все горить - розвернулися. Таке враження, що просто лишили нас на знищення. Після того, як ми ті танки попалили - пішла піхота. Одні йшли в чорних камуфляжах а дальше по краях тихенько збоку йшли в білих. Ми так зрозуміли, що ті в білих - просто пильнували за іншими. Ми почали стріляти і вони відступили. Тоді командир крикнув нам все лишити і відступати на Дебальцеве. З техніки у нас лишилася робочою тільки та машина, що тягає зенітку, БМП та той недобитий танк. Так ми маршем трьома машинами відступили на Дебальцеве.  А там стоїть наша підмога і кажуть: покажіть дорогу.
Сепаратисти так і не зайшли на нашу позицію. Виїхало нас звіди 13 чоловік. Багато ранених було.
- Що ви плануєте далі?
- Не знаю. Я доповів командуванню про своє місцезнаходження. Мені сказали: «лікуйся».
- Чи отримувала ваша сім’я яку допомогу тут?
- Отримувала. Мені зберегли місце роботи і зарплату. Також частково звільнили від плати за комунальні послуги. Але справа не в грошах. Справа у розумінні ситуації.
- Коли було страшно?
- Була ситуація, коли більш-менш мирно і ми між собою спілкувалися. Молодші запитували мене, що ж робити коли дійсно буде біда. Зійшлися на тому, що гранату в руки і підрив. От страшно стало тоді, коли вилазиш з окопу, дивишся на танк, який перед тобою і думаєш: невже це все. Невже треба гранату. От тут  треба мати міцні нерви.
- Що можете сказати тим, що переховуються чи ухиляються від мобілізації?
- Хто має жити, той буде жити. Але важко буде дивитися на людей тоді, коли ворог прийде на поріг і буде вбивати і гвалутвати уже в тебе в хаті, а не десь далеко. Вибір має зробити кожен сам для себе. Всі ми розуміємо, що ми там не просто так. Ми стоїмо не за владу. Бо жодна влада не заслуговує на те, щоб за неї вмирали. Ми стоїмо за свої родини.
- Чи на довго цей конфлікт?
- На довго. Багато вже хто на цьому заробляє. Ми купуємо у них вугілля а вони нас потім за ті гроші стріляють. Чому не можна той гумконвой розбити ще на марші? Проте вже зараз бачимо, що щось до керівництва таки доходить. Необхідність чи небезпека мобілізує розум.
Володимир Капусняк

 

Переглядів: 797 | Додав: vovak | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: