Постать Михайла Васильовича Гачинського цікава і багатогранна: громадсько-політичний діяч, письменник, краєзнавець. Уродженець села Петрова, що на Тлумаччині, тепер мешкає у Бурштині. На його життєвий шлях випало чимало перепитій, Михайло Васильович змалечку всіма силами опирався ідейній облуді радянської дійсності. За внутрішній стержень, любов до рідного краю, начитаність та зв’язки з тогочасними патріотами Гачинський не раз переслідувався КГБ. На його долю випала багаторічна дружба з письменником-дисидентом Борисом Антоненком-Давидовичем, а також з відомими громадськими діячами, тими, що виборювали-виколісували  Незалежність під час останньої хвилі націонал-демократичної боротьби. Михайло Гачинський входив в раду координаторів осередку Української Гельсінської Спілки, а саме її учасники стали основою революційного руху. 
Його слово і зараз не мовчить – на сторінках газет краю часто можна зустріти нариси, есе, в котрих Гачинський подає своє бачення подій, радить, розмірковує та закликає і далі боротися за свої права, а головне – пам’ятати і знати минувшину. 
Наш сьогоднішній діалог з Михайлом Васильовичем присвячений ще одній грані його особистості – Гачинського-краєзнавця. Щодо останнього, то в передмові до своєї першої книги «Нарис з історії села Петрова» автор скромно називає себе аматором краєзнавства, хоча робота виконана дійсно титанічна. 

- Отож, Михайле Васильовичу, як Ви йшли до власних книг?
 - Писати я міг, мав до того хист. Але назагал нічого не писав, бо треба було вихваляти радянську владу, а я того робити не міг… Якось допоміг одному хлопчині підготувати статтю до його шкільної стінгазети, то була розповідь про відвідини станції. Мені вдалося настільки точно передати його враження, що школяр був тим щиро здивований. 
Коли ми збиралися в Українській Гельсінській Спілці, Петро Марусик не раз казав: Гачинський буде вести інформаційну службу. Але то був бурхливий час, коли новини змінювались щогодини. Життя вирувало, а я ще по вахтах працював, тому не міг записувати щодня все, що відбувалося. Тому якщо я не міг бути присутнім на якомусь заході, то просив людей зібрати мені матеріал. Писати не важко, важко зібрати матеріал. 
Так, матеріал на першу книгу я збирав десять років. Ми з Петром Степановичем почали працювати приблизно одночасно, кожен підшукував відомості про рідні села. Марусик закінчив свою працю десь через рік, в ній були в основному описи побуту односельців. А історичного тла не було. Я ж був дуже зацікавлений в дотриманні саме історичної лінії, тому в 1995 почав, і аж 2006 книга побачила світ. Під час роботи я наштовхнувся на матеріали, які висвітлювали виселення наших людей у австрійські табори в 1915 році. Але звичайно, що вже не застав живих свідків тих подій, бо минуло майже 100 років… Тоді я вирішив вчинити так: книгу таки видав, в ній побіжно згадав про це вигнання, але саму тему залишив на доопрацювання.
 - Хто допоміг Вам видати нарис?
 - Допомогла Петрівська діаспора в Канаді, саме вони прислали кошти на видання. Книжка вийшла тиражем 700 примірників, містить 516 сторінок. «Нарис з історії села Петрова». Стосовно книги… Знаєте, адже твір можна написати дуже сухо, оперуючи голими фактами. Я ж стараюсь зачепити читача живою оповіддю, щоб йому цікаво, що ж буде далі? 
 - То вже письменницький підхід?..
 - Можливо! Таким є мій метод роботи. Ось наприклад я пишу про нашого священика, розповідаю про його життєвий шлях. І щоб змалювати, якою була ця особистість, наводжу почутий від людей переказ: віз якось фірман в село Ісаків священика на Службу Божу. Їхали полем, отець милувався, як хвилюється стигла пшениця. Раптом побачив, що в одному місці пшениця якось неприродно гойдається. Зупинився, побіг туди, і побачив серед колосся закривавлену жінку. Взяли вони поранену на воза, привезли до священика додому. Там напоїли травами, виходили, і жінка прийшла до тями. 
Про це дізналися партизани, і вночі прийшли до священика, щоб її забрати і знищити, бо вона в Ісакіївській сільській раді ревно працювала на москалів. Але священик впав перед повстанцями на коліна зі словами: «Не введіть мене у гріх. Я не можу віддати людину, коли знаю, що вона приречена.» Тоді хлопці підняли його з колін і сказали, що не отець, а вони би мали впасти навколішки, бо поважали священика за те, що не раз їх рятував, хрестив, одружував… То була морально стійка людина. Я знайшов навіть відомості про те, як склалося життя тієї врятованої жінки, бо нічого не міг випустити з розповіді. 
На святкуванні 20-річчя Гельсінської Спілки я подарував свої книги Л. Лук’яненку, братам Гориням. І з нетерпінням чекав від них відгук. Євген Сверстюк (український письменник, мислитель, громадський діяч) так написав у листі: «Я ніколи не думав, що з таким інтересом прочитаю про історію невідомого мені села».
 - Як писалася Ваша друга краєзнавча праця?
- Сім років я збирав матеріали, непросто було знаходити історичні джерела, щоб описати таке болюче військово-політичне явище як депортація. Про австрійський табір Гмінд, що був побудований за 150 км від Відня, на чесько-австрійському кордоні, взагалі мало відомостей. В 1914 році туди зганяли жителів сіл прифронтових зон (а до таких належало і моє село). Під час Першої світової поляки писали скарги у тодішнє міністерство війни, що  українцям не треба довіряти, що вони є москвофілами. І угорські власті вірили тому, масово вішали і рубали шаблями наших людей… А потім уже гнали до таборів. Хоча варто зазначити, що проти радянських концтаборів австрійські були як санаторії, але ж все одно не свобода. Протягом 1914-1918 років там загинуло близько 40 тисяч нашого люду! Гинули від спалахів епідемій… Під час роботи над книгою я звертався до архівних матеріалів, зокрема в спеціальному архіві в Івано-Франківську я знайшов альбом світлин з того табору. В книзі є більше 100 фото з Гмінду, котрі дають уявлення про життя ув’язнених. Дослідження композиційно складається з двох частин: перша називається «Депортація на Захід», її продовжує «Депортація на Схід», що висвітлює не менш трагічні події вже Другої світової війни і розповідає про заслання корінних галичан на східні терени України, в Сибір, в Казахстан. Робоча назва книги була така: «Тернистими дорогами до рідного порогу», але у видавництві «Нової Зорі», де вона мала друкуватись, я зустрів Степана Пушика. Пушик забракував цю назву, і я підшукував іншу. Згодом тиражем 500 примірників вийшла моя друга книга «Петрів у часи жорстокого століття». 
 - Михайле Васильовичу, над чим працюєте зараз?
 - Хотів би написати про Артура Зобківа, то цікава особистість. Ще братство ОУН-УПА доручило мені написати есе про спорудження пам’ятника Т.Шевченку у Бурштині. Але я сухі факти також планую переплести з творчістю Кобзаря та значимими подіями краю, як от акт самоспалення Олекси Гірника. І маю надію колись зібрати докупи усю мою переписку, відгуки на мої твори і видати маленьку книжечку…
Тетяна Зарецька
P.S. одну з праць Михайла Гачинського «Моє життя в радянському ідейному полоні» ми розпочнемо друкувати частинами з наступного номера