«Нам судилось на світ народитись,
Нам судилось впізнати життя.
Нас зблизила спільна ідея,
І з’єднала неволя тяжка…»  

Саме ці слова написані тендітним жіночим почерком в малесенькому тюремному записнику, що ними обмінювались на згадку про часи ув’язнення засуджені патріотки більш ніж 60 років тому. Вже вицвіло чорнило, пожовк папір, та спогади пані Марії, колишньої зв’язкової ОУН, досі свіжі та все ще болючі. Вона готова поділитися з нами, хоча й сумнівається, що сучасний читач зможе зрозуміти всі обставини, героїзм боротьби та глибину самопожертви борців за волю України.
…На стіні – Кобзар у вишитих рушниках, портрет Бандери на чільному місці. Затишок цієї оселі не показово-музейний, то справді дороге її серцю оточення. Сама господиня привітна, говорить спочатку навіть весело, та заглиблюючись у спомини, сумнішає…
Марія Михайлівна Повх (з дому Галятовська) народилась 25 січня 1923 року в селі Перегноїв колишнього Глинянського (а тепер Золочівського) району, що на Львівщині, в простій селянській родині. Багатодітна сім’я була  побожна, дружня, дітей виховували в національному дусі. Марійка вчилася в українській школі, змалку любила читати, як і багато тогочасних дітей, отримала шестикласну освіту. Дівчина бачила жорстокість червоних та фашистських окупантів, і обрала єдино правильну дорогу її життя – шлях боротьби. 
 - Батьків вивезли в 1944 році, як прийшли «визволителі». – Пригадує Марія Михайлівна. Там, на засланні в Молотовській області вони й повмирали, промучившись два роки. Москалі казали, якщо родина здасться, батьків відпустять, але ми вже знали, що то неправда… Згодом вивезли в Хабаровський край  і трьох моїх сестер, завезли аж під китайську границю. Сестри вернулись на Батьківщину лише в 1957 році, їх традиційно не приписували, не давали паспортів. А я пішла в підпілля…
В 1942-му році Марія вступає в  молодіжний осередок ОУН «Юнацтво», цілий рік молодь готували до боротьби в лавах ОУН-УПА. Дівчата студіювали історію України, Декалог та 44 правила українського націоналіста. Спочатку навчалися при організації УЧХ (Український червоний хрест), потім їздили на санітарні курси в село Погорільці, де інструктор-медик проводив заняття. Вчилися надавати першу медичну допомогу, вправлялися в перев’язках, використовуючи старі простирадла замість бинтів. Спокійною ту науку не назвеш, їх часто переслідували та влаштовували облави. Вже тоді Марія обирає собі псевдо «Ялина», з ним не розлучається до кінця боротьби, з ним проходить по всіх документах КГБ. Не всі дівчата з вишколу продовжили діяльність в підпіллі, деякі деморалізовувались, багатьох арештовують. Декотрі не витримують допитів, виказуючи цілі ланки підпільників. Разом з тим йдуть важкі, затяжні бої з загонами НКВД, масово гинуть молоді хлопці. В 1946 році під час сутички з чекістами поранили і захопили в полон брата Марії, Андрія Галятовського. Після страшних тортур та допитів його засудили на 10 років. А Марія продовжує боротьбу…
«Ялина» всіляко допомагає повстанцям: організовує дівчат для в’язання одягу, носить пошту (так звані «естафети») та веде розвідувальну роботу. Та основні і найбільш складні її доручення – налагодження втрачених зв’язків з підпільниками:
 - Треба було бути дуже уважним, щоб завчасно повідомити наших про облаву. – Розповідає пані Марія. Не втрачати пильності, в будь який час доби рушити на виконання завдання. Людині, яка не була в тих обставинах, важко зрозуміти, як молода дівчина посеред ночі несе новини до другого села. Буває, приходиш на місце з’яви – а зв’язкової нема. Відразу насторожуєшся і думаєш, що могло статися і як діяти далі, відновити зв’язок. Якщо зненацька заскочуть, не розгубитись і мати напоготові відповідь «алібі», варто було знати прізвище голови сільради чи колгоспу, бо вони питали нюанси. Бувало, іду собі з сапкою, наче на город, аж тут – москалі. Ставала сапати на чужому городі, де попало, щоб не попастись. Інколи вдавалось їх обдурити, а часто доводилось просто втікати. У сусіднє село якось прийшла на нічліг, господиня сама запросила, сказала, що чоловік на фронті воював, то їхню хату не обшукують. Але раптом серед ночі стукіт у вікно: «Провєрка!» Зайшли, позазирали у всі кутки, а я поряд з їхньою донькою спала. Той сексот, що привів ворогів до хати, був місцевим і точно знав, що у газди двоє дочок, а тут три дівки спить… Я втікала через вікно кухні, босоніж, закинувши кирзові чоботи на плечі. А ніч була осіння, вже морозна. Так босою, щоб не робити шуму, і побігла помежи стодоли. Прибігла до одного двору, але до хати не йшла, боялася. Повернула до стайні, і там, притулившись до корови, дочекалася ранку. Рано господиня прийшла, перелякалась: повне село москалів, як ти зайшла?.. 
…«Ялину» арештували в 1949 році, як їхала з Погорільців до Львова з дорученням, мала передати «естафету» на Личаківську вулицю. Бортова машина встигла від’їхати якихось 5 кілометрів, як поблизу села Куровичі її зупинили облавники, що саме вийшли з лісу: «Ета в зєльоной кофтє, слазь!» Окружили, завезли в куровецьку сільраду для допиту. Марія назвалась іменем давно померлої жінки, та її зрадив односелець, який пішов на співпрацю з ворогами і засвідчив, що то справді Марійка Галятовська… Її повезли у Глиняни, і там продовжили допит, нещадно били. Все показували фотографії, допитувались, кого з упівців вона впізнає. Але дівчина вперто відповідала: «Нікого не знаю.» За час слідства в Глинянах тричі приводили на очну ставку ще одного зрадника, велися провокативні розмови, та вона знову відказувала: «Я вас не знаю, вперше бачу.» Через три тижні арештовану перевели до Львівської в’язниці на Лонцького, і знову були тортури, знущання, важкий моральний тиск… Кагебісти шукали вихід на одного з членів Проводу – «Синього» і його побратимів. 
У грудні 1949 року Закарпатський воєнний трибунал засудив Марію Галятовську за статтею 54.11 на 25 років виправних таборів. Всі засуджені чекали на етап до травня 1950 року, зрештою їх повантажили по 30 чоловік в вагон, і везли переважно ночами. На дорогу видали сильно солоної риби та сухий пайок, люди від тої гнилої риби хворіли, просили пити. Вікна були загратовані, щільно закриті, у вагоні задуха, сморід. 
До місця призначення – Джезказган, Кенгірські табори – прибули через три тижні. Почалася каторга, важке випробування в житті Марії. Нестерпні умови перебування, непосильна праця в будівельній зоні та мізерна пайка їжі. Жінки викопували котловани, рили траншеї, носили шлакоблоки вагою 25 кілограмів. За роботу 12-ти годинного трудового дня в’язні отримували 3 літри води, пайку хліба та миску зупи з риб’ячих голів. 
 - Легше було тим, хто мав родичів на волі – їм вряди-годи посилки перепадали. – Згадує Марія Михайлівна. Ми ділились зубцем часнику, щоб помастити ясна, так намагалися вберегтися від цинги, хоч трохи зберегти себе. 
На долю жінки випала участь у найбільшому повстанні в радянських концтаборах – Кенгірському… 
Кенгірське повстання – урок того, як навіть в нелюдських умовах, навіть без імені, позбавлена, здавалось би всього, людина йде проти системи. Це був найкраще організований спротив в’язнів спецтабору в найважчому, найгіршому таборі з тих, які існували в системі ГУЛАГу. Організатори цього повстання – в основному члени ОУН-УПА – врахували всі недоліки попередніх повстань у Воркуті, в Норильську… Тому розробили чітку організацію протесту, а ще широкомасштабність напрямків роботи: страйк, вимоги, переговори з представниками влади, розвідка, пропаганда і оборона. Так, повстанці розуміли, що спротив буде придушений, тому готувалися до бою. Ще один цікавий момент – це союз політичних та кримінальних в’язнів в боротьбі. Загалом у повстанні, котре тривало 40 днів, взяло участь близько 13 тисяч ув’язнених. В’язні вигнали всю охорону, зруйнували мури між концтабірними пунктами, захопили господарчий двір. На звільненій території, що об’єднала чоловічу й жіночу зони, було самоврядування. Фактично, то були 40 днів свободи в неволі…
 - Умови життя в зоні були нестерпні, спрямовані на те, щоб знищити нас морально й фізично. – Розповідає Марія Михайлівна. Порушників режиму строго карали карцером, почастішали випадки розстрілів ув’язнених. Якось конвоїри вбили хлопця, що виступив з колони і нахилився за недопалком, потім ще дівчину… Чоловіки збунтувались, перекинули записку в жіночу зону, щоб дівчата не виходили на роботу. То було 16 травня 1954 року.  Позбігалися начальники, приїхала комісія з Москви. Наші вимоги були прості: познімати номери, дозволити писати листи додому, побачення з рідними…Звичайно, табірне керівництво на те не погоджувалось. Ми страйкували до 26 червня. Тоді в зону ввели танки. Дівчата вийшли супроти них, взявшись за руки. Пригадую пекло: як танки їхали просто по людях, перетворюючи їх на криваве місиво… Пригадую зойки, плачі, крики «добийте мене!..» Частина в’язнів, з ними і я, встигли повтікати в бараки.
Розплатою за 40 днів волі стали більш ніж 700 жертв, та повстання таки добилося свого: було розпочато процес перегляду вироків політичних в’язнів. 
Кенгірських в’язнів також перерозподілили по інших таборах. Марію повезли на пересилку в Тайшет (Іркутська область), там дівчата 2 місяці розщеплювали слюду, звідти перенаправили в Кемеровську область на польові роботи. Там було трохи легше, дівчина могла на полі поїсти моркви чи огірків… 
В липні 1956 року вона звільнилася. 
Та радянська каральна система навіть на волі не відпускала своїх жертв: колишніх політичних зеків не хотіли приписувати, не давали паспортів, не влаштовували на роботу. Про Маріїні поневіряння дізнався Володимир Повх, з котрим дівчина приятелювала ще під час діяльності в підпіллі. Володимир на той час відбував покарання на Воркуті, він запросив її до себе. Так Марія повернулася на роботу на чужу землю, там молоді люди і одружилися. В 1967 році Марія Повх повернулась в Україну, приїхала до Бурштина. І знову їй відмовляють в прописці, в працевлаштуванні. Їй ледве вдалося приписатися в Дем’янові, у бабусі Волошиної, і влаштуватися на тимчасову роботу прибиральницею на ДРЕС. На початку 70-тих повернувся Володимир, але  подружжя ще не мало свого куточка. На жаль, не було у них дітей – далася взнаки каторга, та їх єднала любов і підтримка один одного. 
Марія Михайлівна залишається вірною дочкою своєї Батьківщини навіть тепер, на схилі літ. Жінка брала участь у перепохованні жертв сталінських репресій, у відкритті символічних могил та пам’ятників. Вона ні на мить не шкодує за втраченою молодістю, здоров’ям:
 - Навіть якби мала вибір, я би повторила свій шлях до кінця. У нас був клич: Бог і Україна! Будьте ж і ви патріотами, знайте, що таке нація, і поважайте старших…

Тетяна Зарецька