…Їх було так багато – героїв, які зложили голови у боротьбі за Україну. Певно, й не злічити всіх учасників національно-визвольних змагань 40-50-тих років минулого століття, та лише одиниці дожили до сьогодення. Їхня пам’ять, свідчення та спогади привідкривають завісу історії та доповнюють цікавими фактами сухі рядки архівних зведень. 
Сьогодні з читачами «Бурштинського вісника» ділиться спогадами ветеран національно-визвольної боротьби, зв’язковий ОУН-УПА Федір Степанович Наритник. 
Федір Наритник народився 1929-го року в селі Дем’янів, в простій селянській сім’ї. Разом із братом та сестрами працював на полі, допомагав батькам по господарству. Його дитинство закінчилось тоді, коли прийшла війна. Федір лише почав ходити до 6 класу, як просто з уроку більшовики забрали вчителя. Теж саме повторилось і наступного місяця, і школярі порозходились по хатах. В 1942-му році хлопець вступив в молодіжний осередок ОУН. Там велась наука, цікавіша за шкільну, адже підростаюче покоління готували до боротьби за волю України: молодь читала літературу, слухала лекції з історії та вивчала Декалог. Заповіді українського націоналіста Федір Степанович цитує і тепер…

В 14 років юний зв’язковий отримав своє перше завдання: занести в Більшівці так звану естафету – маленьку цидулку з вказівками для підпільників. Про що у ній йшлося – хлопець не знав, та в разі небезпеки її треба було проковтнути. Федя ішов пішки, навпростець через поле і сіножаті. Йти треба було уважно, не привертати уваги та зберігати конспірацію. Із цим завданням юнак впорався, тому вже згодом йому доручали мандрівки у інші пункти: Вигівка, Різдвяни, Мартинів… Пізніше, задля кращої конспірації, правила змінились, записки вже не віддавали просто в руки, а відносились до наперед обумовлених місць, як то дупла дерев тощо. Їх інформували, що робити і як діяти в разі сутичок з гестапо чи більшовиками. 

– За німців ми лише вчилися. – Пригадує Федір Наритник. – А за москалів наше підпілля було вже більш досвідчене. Кожен з них чітко знав свої обов’язки, по суті, цих 10-12 чоловік під проводом Івана Федунківа (1919 р.н.) забезпечували зв’язок з усіма іншими осередками цього відтинку. Були і дівчата: Стефанія Варунків з Дем’янова, Леся Погодяк з Вигівки. Саме ці дівчата отримали завдання від командира боївки  Служби Безпеки ОУН-УПА «Білого» ліквідувати капітана КДБ Степаненка. 
Треба сказати, що «Білий» мстив за дружину, Софія теж була активним членом ОУН. Її вислідили агенти Степаненка у Вигівці, завезли у Бурштин і стали агітувати, щоб вона переконала чоловіка здатися. Жінка погодилась показати, де її чоловік. Отож, кілька машин чекістів приїхало зі Станіслава на підмогу місцевим катам, червона орда оточила всю Вигівку. А Софія пішла на хитрість: вказала на сусідню хату, де буцімто перебував «Білий», намагаючись виграти час для чоловіка та його побратимів. Зайшла до хати, поспіхом написала записку, що господар дому не винен, і витягла пістолет просто з пишної коси! Жінка звела курок і запросила катів до хати. Та промахнулася… а наступну кулю пустила вже собі у скроню. 
Замах на Степаненка також не вдався, більше того, через кілька місяців один боєць УПА здався катам і виказав майже весь осередок ОУН. 1947 року на самі Зелені свята арештували Стефу Варунків, Іванічика та інших. Федора Наритника лихо тоді оминуло, і він продовжив боротьбу до 1954 року. По нього прийшли глупої осінньої ночі, оточили хату, шукали зброю, щоправда, не знайшли. Два з половиною роки, поки тягнулось слідство, просидів у в’язниці в Станіставі. Якось під час допиту слідчий схопив Федора за чуприну, обурений оунівець щосили штовхнув його в груди, і капітан Нікітін повалився на стільці. Нараз з криком «Ти што дєлаєш?!» примчали інші комуністи, а хлопець їм спокійно відповів, що слідчий сам впав…
Приблизно в той самий період часу більшовики ліквідували групи опору «Довбуша» і «Шувара». Хлопців посадили в одиночні камери, з Дмитром Верхоляком (псевдо «Дуб») перестукувались морзянкою. Федір Наритник пригадує, як конвоїри навіть літом ходили у валянках – так було холодно і сиро у  підвальній в’язниці. Наглядали цілодобово, власне, це і гнітило найбільше. Були ще «підсадні», яких молодий оунівець швидко розкусив, а також приймач-«прослушка» в ніші над дверима. Того приймача Федір залив окропом та повисмикував дротики. 
Судове засідання тривало тиждень, їх був десяток обвинувачених: 9 чоловіків і десята жінка. Федір був наймолодшим з арештантів. 
 - Знаючи, що вся наша організація арештована, я не мав ні відчаю, ні розчарування. – Розповідає Федір Степанович. – Лише запал боротися далі. 
Суд засудив усіх до вищої міри покарання, тож ще пів року Наритник провів у камері смертників. Та «вишку» відмінили, натомість присудили 25 років таборів строгого режиму. Вже в мордовському таборі справу переглядали ще раз, і суд відправив Федора на «перековку» на благо радянського суспільства. Спитали, чи хоче обвинувачений сказати щось суду. Федір відповів українською: «Дякую. Я пішов!» То були часи відлиги…
Федір Наритник повернувся на рідні терени, та у Бурштині чоловіка не приписували, тому він поїхав у Калуш. Важко працював, вантажив ліс на вагони, вчився на шофера. Згодом влаштувався на цукровий завод в Бовшеві, там дізнався, що не менше десятка людей стежать за колишнім політ в’язнем… 
Зараз Федір Степанович мешкає у Бурштині, і незважаючи на хворі ноги, зберіг завзяття і кріпость духу. А також почуття гумору і оптимізм. Каже, якби відняти років із тридцять, пішов би на передову, бо вміє влучно стріляти. Передає вітання захисникам України:
- Боріться! Най вам Бог помагає! Бо ніхто, крім вас, того не зробить…
Тетяна Зарецька.
Фото з домашнього архіву Федора Степановича