Відрадно, що на нашій українській землі ми зустрічаємо особистості, про яких має знати весь людський загал, в тому числі й молодь, щоб брати собі їх за взірець і наслідувати їхні поступки. Такою особистістю, без жодних сумнівів є Роман Німий - уродженець села Черче, що на Рогатинщині, а сьогодні - мешканець нашого Бурштина. Його кредо - його лінія життя - це Бог і Україна. Він жив і виховувався в середовищі, яке понад все любило Бога, Україну, а також свої національні традиції, звичаї, побут і все, що було притаманно українській нації. Саме серед такого середовища, з волі рідних батьків, в його душу глибоко всмокталися українські патріотичні ідеї, за які він, скажемо словами Тараса Шевченка, карався, мучився, але не каявся.
Сьогодні Роману Олексійовичу добігає 86-ий, але він ще в строю. Його завжди можемо зустріти в Музеї визвольних змагань, що розташований на другому поверсі ПК «Прометей», де вони, разом з головою братства ОУН-УПА Миколою Яцківим, опікуються питаннями національної пам’яті. І це відрадно, що люди вже в такому поважному віці стараються донести до нащадків героїчні звитяги своїх побратимів.
І ось, прийшло свято Покрови Пресвятої Богоматері, яке ми відзначаємо 14 жовтня. А Покрова, як ми знаємо, то є захисниця українського війська. Рік тому, саме на честь цього свята, Роман Олексійович пожертвував для воїнів, що воюють на східних теренах України 20 тисяч гривень і про це повідомляли газети, радіо та телебачення. Тепер, зібравши зі своєї скудної пенсії (бо він не реабілітований) ще 10 тисяч гривень, знову пожертвував на українське військо. Я якось йому натякнув:
- Пане Романе, живете ви один, сім’ї у вас немає, та й за душею не маєте ні копійки. Може не треба більше жертвувати, тримайте ці гроші на «чорний день».
- Михайле, відповів він, я все життя боровся за незалежність  моєї нещасної України, хотів бачити свій народ щасливим, але так і не побачив Мене душа болить, коли я чую, що на сході гинуть наші хлопці, а я не можу допомогти. То я уже не думаю про «чорний день». За те, що я вистраждав і пережив мене вважають патріотом. Може й так, але патріотизм, як ти знаєш, це не лише слова, мусять бути і реальні дії, реальні вчинки. Якщо я став на цю стезю, то мушу нею йти до кінця свого життя. Прикро мені, що до влади не приходять люди, які могли б пожертвувати своїм заради власного народу, своєї нації.
Ось така він незвичайна людина. За перебудовних часів Роман Олексійович був членом Української Гельсінської спілки, в Товаристві репресованих, в Русі, у Меморіалі, у Товаристві української мови та інших подібних організаціях. Це Людина з великої букви, людина - взірець для кожного українця. Таким людям, таким особистостям треба віддавати шану,щоб молоде підростаюче покоління надихалось його мужністю, його непохитністю та любов’ю до України.
Слава Україні! Героям слава!
Михайло Гачинський. м.Бурштин