14 лютого в будинку культури імені Т.Г. Шевченка за участі голови Галицької районої організації ветеранів Афганістану Михайла Вітовського, міського голови Роксолани Джури, воїнів Афганістану з Бурштина, представників політичних і громадських організацій, керівників структурних підрозділів, депутатів міської ради та громадськості, відбувся тематичний захід до Дня  вшанування учасників бойових дій на території інших держав та 27-ої річниці виведення військ колишнього СРСР з Республіки Афганістан.
Після концерту ми змогли поспілкуватися з депутатом міської ради, підприємцем, воїном-афганцем Ігорем Дуликом.

- Ігоре Остаповичу, як для вас починався Афганістан?
- Я призвався до Харкова у 1980 році, пройшов курс молодого бійця і залишився в учебці навчатись на водія категорії «Є» (тягачі причепів на КАМАЗі). Пізніше нас відправили у Казахстан на Байканур.  Біля двох кілометрів від злітаючих у космос ракет ми були і завжди бігали дивитись на запуски. Через 9 місяців нас перевезли у Ташкент для навчання водіїв категорії «Д». Вже в Ташкенті нас повідомили про Афганістан. Хто не хотів йти - міг написати рапорт і залишитись у частині. У частині ніхто залишатись не хотів, тому що там був бардак. Нас іноді годували навіть підгнилим оселедцем та мерзлою картоплею. А з хліба ніби нитки тягнулися.
Натомість про Афганістан ми знали тільки з газет, та й то інформацію, що радянська армія, при допомозі місцевого населення, контролює ситуацію після розбиття однієї з банд.
Тож у Ташкенті ми пройшли перепідготовку. Я навіть тричі стрибав з парашутом. Місяць нас годували як «на забій» і сильно ганяли по горах. Потім передислокували вертольотами у Кундуз. Там я зустрів бурштинця - нині покійного Андрія Шпака. і поки наші освоювались я жив у нього в землянці. Звідти нас переправили в невелике містечко Поліхумрі, у перекладі на українську - Долина смерті. Там вже перед самим перевалом стояв великий гарнізон. У містечку якраз завершувалася вітка газопроводу, який ми мали охороняти. Місцеві його завжди намагалися підірвати і підпалити. Тож завдання було складне - іноді вночі гасити полум’я на виду та під пострілами ворога.
- Як вас сприймало місцеве населення?
- Як окупантів. Проте вже  сьогодні наших більше поважають ніж тих, що там ходять. Зі мною служив два роки такий Любомир Петрів із Калуша, то він їздив до Союзу і за власні кошти купував зошити, ручки та інше приладдя і роздавав там дітям. Потім дістав кулю від снайпера. Ми на них не були злі, але мусіли бути пильними, бо іноді людина сапала на полі і вже за секунду стояла з автоматом націлившись на тебе, 
- Що зараз болить ветеранів Афганістану?
- Нас вже переболіло. Ми самі навчили владу повертатись до нас лицем. Сьогодні ми приймаємо участь у багатьох роботах, багатьох проектах. Ми свій обов‘язок виконали і тепер просимо щоб держава виконувала свій. Ми розуміємо, що державі також не легко. Нікому зараз не легко. Ми усіх просимо жити за правилами і все буде добре. Тоді ніхто не задумається перед походом на фронт, бо знатиме, що держава про все подбає навіть якщо він загине.
- Скільки бурштинців забрав Афганістан?
- На старому цвинтарі є пам’ятник моєму однокласнику Роману Косилу. Ще був такий Фуксман, але він був з Рогатинського району і його там поховали. Проте вже після війни у Бурштині померло шестеро ветеранів тої війни. Причому вмирають хлопці досить молоді.
- Афганці зараз воюють за Україну на Сході.
- Так, ми брали безпосередню участь у подіях на Майдані під час Революції гідності. А зараз афганців на війні 450 і, на жаль, 139 вже загинуло. 
- Бурштин став містом обласного значення. Чи не плануєте створити Бурштинську організацію ветеранів Афганістану?
- Ні, ми в жодному разі розділятися не будемо. Зрештою, наша обласна організація не радить це робити. Та й у Галичі нас не ображають. Я - голова ревізійної комісії, наш Олексій Сеник також входить у правління. Ми зробимо тільки бурштинський осередок. Сьогодні, згідно списку, нас - ветеранів Афганістану - є 22 чоловіка. Правда не всі проживають зараз у місті. Багато на заробітках. До прикладу Ярослав Наритник із старого Бурштина зараз працює у Екваторіальній Гвінеї.
- Ви є головою Галицької районної спілки підприємців. На одній із зустрічей у міського голови ви піднімали питання орендних ставок.
- Справді, зараз ми - підприємці міста Бурштин - сплачуємонайбільшу ціну у області за землю. Всю інфляцію скинули на нас. Держава чомусь не дає людям більше коштів, щоб вони могли йти до нас і щось купувати. Держава навпаки починає ще більше нас доїти.
Ми сьогодні сплачуємо акцизний збір за продаж сигарет і алкоголю 2 мільйони 700 тисяч гривень. І нам при цьому ще кладуть коефіцієнт оплати за землю 10% за те, що ми торгуємо алкоголем. А ще є податки на нерухомість. То дуже важко. Особливо сьогодні, коли шалено впала купівельна спроможність громадян. Зараз для бізнесу у державі все найдорожче - і газ і вивезення сміття і земля. Це не добре. Будемо спілкуватися, вирішувати, збирати комісії.
Я не кажу, що бізнес не має бути соціально-відповідальний. Я кажу, що у всьому має бути якась межа.
- Дякую за розмову. Успіху.