4.
Бам! Бам! Бам!- пролунало тричі. Який же цей світ загадковий. Загадковий і цікавий. Йдеш, йдеш, немов у лабіринті. Здається, що здолав сотні і тисячі кілометрів, а приходиш знову на те саме місце. І що то за вдача у людини? Не зупиниться. Не заспокоїться. Йде далі вперед. Йде, йде. Приходить на те саме місце. А, можливо, що й у інше. Хто знає?
Пригадав, як йому, ще ціком маленькому, тато вперше показав мурашник. Дивився і дивувався. Мурашки кудись бігли. Щось тягнули. Отак і ми. Кудись біжимо. Щось тягнемо. Метушимося. Справжній мурашник. Людський мурашник.
Замислився. Нещодавно в Наймогутнішій державі світу обирали Господаря. Обирали, обирали, а результати більш як за місяць оголосили. Комп'ютерів мільйони мають, а голоси виборців ніяк полічити не могли. Рахували, рахували. Щось не сходиться. Геть комп'ютери! Геть супертехніку! Людина, яка винайшла ті кляті комп'ютери, все-таки розумніша. Давай перераховувати вручну. Не за тисячі голосів сперечалися. За якихось кілька сотень. Ніби то вибори не Господаря Наймогутнішої держави, а невеличкого містечка. То триста голосів не сходиться, то п'ятсот. І це серед більш як двохсот мільйонів виборців.
Сміх, та й годі! Нещодавно один "суперспеціаліст" з місцевих країнських виборчих технологій, який за сорок літ на виборах "зуби з'їв", адже в роті, коли сміється, видно лише два жовто-чорних кливаки, після чергової сто грамової дози оковитої домашнього виробництва та гальби пива мовив значуще:"Дурні вони. Дурні! Шкода, що наймогутніші. На моїй виборчій дільниці триста виборців. Але я знаю таку технологію, що у потрібну сторону перевагу зроблю у п'ятсот голосів. Дурні вони. Дурні!"
Допив пиво.Схилив голову на стіл. Заснув. Посмішка грала на його губах. Снилося, скільки кухлів пива вип'є, коли на наступних виборах зробить двісті-триста голосів в той чи інший бік. Недарма кажуть - спец.
Мурашник. Великий людський мурашник. Мільйони, мільярди мурашок, які називають себе розумними істотами. Та хто ми є? Хто один серед тих мільярдів? Зник один. Ну і що таке трапилося? Вдарив хтось на сполох? Мовчать. Одиниці голос подають. Хто почує ті декілька голосів серед мільйонного шумовиння, мільярдної метушні?
В останнюю суботу листопада останнього року другого тисячоліття вперше у Країні відзначали День жалоби за жертвами голодоморів та політичних репресій. Не просто так відзначали. Господар Країни відповідний указ видав.
Багато людей прийшло вшанувати пам'ять батьків, дідів, пращурів своїх? Одиниці. Одиниці з розрахунку населення Країни.
Ті, що дивом у цьому пеклі вціліли, вижили, одягнули свої табірні роби, написали на картках свої імена та прізвища, які чомусь складалися з однієї літери та трьох цифр, прийшли. Вони крокували старі та немічні, а молодь дивилася на них з усмішкою. Мовляв, що то за карнавал?
Карнавал. Сумний карнавал. Під траурну музику. В пам'ять не одного зниклого. Не десятьох чи сотень. В пам'ять мільйонів. Багатьох мільйонів. Осінній вітерець розвівав чорні жалобні стрічки.
Вони бодай знали, за що терпіли муки. За що загинули інші. І серед них багато зникло. Зникло без вістки.
Холодно, дуже холодно ставало на душі. Їх також прагнули знищити, зламати, перетворити у ніщо. Вистояли, вижили.
За три дні після жалобних процесій у Вищій Раді Країни заслуховували доповідь уповноваженого з прав людини.
Депутати слухали, як ці права захищаються державою, як свої права реалізовують громадяни Країни. Сумна була до-повідь. Дуже сумна.
До трибуни вийшов Народний обранець. Багато не говорив. Зачитав заяву. Повіяло холодом. Мороз сковував розум і тіло від почутих слів:"Маючи достатні підстави, зобов'язані заявити, що замовником зникнення Журналіста є Господар Країни".
Народний обранець після закінчення сесійного засідання на прес-конференції оприлюднив аудіозаписи нібито розмов Господаря, що стосувалися справи зникнення Журналіста. Страшні записи. Моторошно ставало, слухаючи їх.
"Та будем вирішувати, що з ним робити. Він просто обарзел жеж... Просто......
Департіровать його, викінуть там на...", - лунало нібито господаревим голосом.
Та не може, не може такого бути, щоб Господар, Господар Країни міг таке говорити! Це ж не будь-хто. Це - Господар!
Б...! Б...! Бам! Бам! - протарахкотіло в голові. Він здригнувся. Зрозумів, що то пробив годинник. Свічка догорала. Тепер вона не горіла рівно-рівнесенько. Полум'я танцювало. Ісус пильно дивився йому у вічі. Серце Христове пульсувало.
Роздягнувся. Задув свічку. Ліг спати. Заснув швидко. Вперше заснув у старому новому тисячолітті.
5.
Він йшов засніженим полем. На небі, переливаючись усіма кольорами веселки, палахкотіли зірки. Скільки їх усіх є? Чи далеко до них? Чи живуть там розумні істоти? Якщо живуть, то як побудований їхній суспільний устрій?
Ні, цього осягнути розумом неможливо. Звичайним людським розумом. Адже усе це створене Вищим Розумом.
Пригадав, як у шкільні роки прочитав про одного визначного вченого. Того, що кілька століть тому відкрив три славнозвісні закони, завдяки яким хоч щось вдалося з'ясувати у цьому такому незрозумілому світі. Вченого вважали генієм. А він усе відсміхувався, віджартовувався. Мовляв, я така ж маленька людина, як ви усі. Тільки мені вдається на березі знайти гарніші камінці. А океан знань, безмежний та невичерпний, лежить переді мною.
Він поглянув на небо. Це теж океан. Океан знань. Безмежний та невичерпний. Але ж як до нього дістатися? Погляд прикипів до маленької зірочки. Дивився на неї кілька хвилин. Зірочка рухалася. Принаймні, йому так здалося.
Що це? Може один з тих супутників, які запускають люди. Розсміявся. Ось межа найрозумніших "гомосапієнсів". А далі, далі. Зась!
Стояв і милувався красою. Красою неба. Красою повітря. Красою морозу. Йому здавалося, що бачить мороз, а не відчуває на щоках. Що бачить повітря, а не дихає ним. Було тихо. Тихо-тихесенько.
У-у-у,- розітнуло тишу ночі. Що це? Рушив з місця. Пришвидшив ходу. Протяжне "у-у-у" наближалося. Побіг.
Виття продовжувалось. З жахом усвідомив, що виття не віддаляється, а, навпаки, наближається. Воно переслідувало його. Побіг ще швидше. Не бачив ні зірок, ні повітря, ні морозу. Не бачив нічого. Лише біг. Біг, не знаючи куди.
Виття лунало зовсім поруч. Боявся озирнутися. Розумів, що озирнувшись - зупиниться. Зупиниться і рушити далі не зможе.
Страх. Дикий тваринний страх гнав його вперед. Вперед, вперед! Лише не зупинятися. Зупинка - це кінець. Якимось заднім поглядом побачив, що за ним гониться вовк. Один? Ні. Це лише той, що вирвався наперед. Той, що дужчий за інших. Ватажок. А за ним десятки і десятки. Таких же голодних, як і керманич.
Сили полишали його. Почав промовляти слова молитви. Але голова не працювала. Страх затьмарив розум. Усе. Надії на порятунок жодної. Навіщо ж тоді бігти? Краще зупинитися. Добровільно здатися сильнішому. Але чим більше думав про це, тим швидше біг. Страх подвоював, потроював сили. Розум огортав туман. Густий туман. Очі не бачили нічого перед собою. Ззаду чув дихання десятків вовків Чув, як б'ються десятки вовчих сердець. Ні! Це його серце б'ється удесятеро швидше і гучніше.
Свідомість легеньким димком вивітрювалася з голови. Ось уже повністю покинула мозок. Покинула голову. Але ще не розвіялась. Хмаринкою зависла над ним. Не хоче, не хоче залишати його.
Побачив перед собою вогник. Вогник у темряві. З останніх сил побіг на нього. Немов відчинилися двері. Спалах яскравого світла. Темрява. Хмаринка над ним розвіялась. Він провалився і полетів донизу. А-а-а!- вирвалося з грудей. У-у-у!- відповіло десь там нагорі.
Поволі приходив до тями. Перед очима розвиднювалось. Ставало світліше. У цьому світлі постали контури. Помітив, що знаходиться у великому, яскраво освітленому приміщенні. Кришталеві люстри неймовірно сяяли. Було тепло.
Різкий запах вдарив у ніс. Нічого подібного ніколи не відчував. Немов різні запахи переплелися в єдиний. Пахло сигаретами, дорогими парфумами, потом, вином, горілкою, перегаром. Пахло одразу всім. Пильно роздивився навколо себе. Жахнувся.
Куди сягав погляд - всюди свині. Ситі, жирні, які не мали сили звестися на ратиці. Перед ними стояли корита.
Золоті, платинові, срібні. Корита були повні. Поміж ситими свиньми походжували, погойдуючи стегнами та цицьками, молоденькі розмальовані свиночки. Біля кожної жирної свині, виструнчившись, стояли дебелі кнурі.
Заплющив очі. Відкрив. Побачив, що молода свиня котить на коліщатках корито, повне усяких наїдків та напоїв.
За нею йшли два дебелі кнурі у чорних окулярах та цигарками у рилах. Корито зупинилося перед ним. Свинка, крутнувши своїм хвостиком, пішла геть. Кнурі пильно дивилися на нього. Кивком дали зрозуміти - їж.
Роззирнувся довкола. Усі свинячі погляди були звернені на нього. У тих поглядах прочитав: ти така сама свиня, як ми, якщо потрапив у наш карник. Нікуди від нас не дінешся. У нас тепло, сито, затишно. Тобі нічого не потрібно робити. Лише бути, як і ми усі. Бути свинею.
Опустив очі додолу. Привиділось, що на ногах не черевики. Але що то таке чорне? Ратиці! Поглянув на свиней.
Їхній погляд змінився. Маленькі чорні цятки говорили: ти свиня, то їж нашу свинячу їжу, живи за нашими свинячими законами, послуговуйся нашою свинячою мораллю. Ні! Тоді ми тебе...
Дебелі кнурі підступали усе ближче. Що робити? Втекти. Але ж там голодні вовки. Розірвуть на шматки. А тут тепло, світло, затишно. Тут пити і їсти дають. Багато не вимагають. Лише одне-однісіньке. Аби ти став свинею.
Відчув, як його уста видовжуються, ніс розплющується. Ні! Ні! Ні!..
Отямився. Свіже морозне повітря вдихали груди. Розум світлів. Поглянув довкола себе. Сотні, сотні вогників горіли перед ним. Та ж це очі хижих голодних вовків! Все. Кінець. Розірвуть. Але вовки не рухалися з місця. Перед ним стояв вовчий ватажок. Пильно дивився йому у вічі. Погляд був не злим. Навіть лагідним. Немов промовляв: що ти, дурнику, злякався. Та навіщо ти нам потрібний? Худий, як ми. Голодний,як ми. Яка з тебе користь? Якщо б яка свиня нам трапилась, то інша справа.
Він рушив вперед. Вовки перед ним розступалися. Ватажок йшов поруч. Поглянув на небо. Тисячі зірок, міняючись різними кольорами веселки, палахкотіли над ним. На душі стало легко. Йшов, не відчуваючи під собою землі. Ні, не йшов. Він стрибав. Легко і граціозно. Так, як скачуть вовки. Спробував завити по-вовчи. З грудей вихопилося: гав, гав, гав!
Гав! Гав! Гав!- долинуло звідкілясь. Розплющив очі. Не розумів, де знаходиться. Темно. Тихо. Гав, гав, гав!- долинуло знову. Та це ж сусідський пес,- зрозумів нарешті. Підвівся з ліжка. Запалив цигарку. Сів. Оце так сон наснився у новому тисячолітті. До чого б це? Глибоко затягнувся тютюновим димом. Темно. Лише червона цівка кінчика сигарети.
Бам! Бам! Бам! Бам! Бам! - пробив годинник. І це ж треба, аби за годину опинитися і у вовчій зграї, і серед свиней. Усміхнувся. Загасив цигарку в попільничці. Крихта тютюну ще тліла. Червона цятка ставала меншою. Враз загасилася.
Андрій Міліченко
продовження у наступному номері газети "Бурштинський вісник"
|
