Вівторок, 15.10.2019, 19:40
Вітаю Вас Гість | RSS

Форма входу
Наші партнери
Календар
«  Березень 2012  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031
Архів записів
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » 2012 » Березень » 19 » ЗЛАМ. ПРОДОВЖЕННЯ
11:31
ЗЛАМ. ПРОДОВЖЕННЯ
2.
 Он, чотири місяці тому у Столиці Країни зник Журналіст. Зник - і все. Вийшов на вулицю. І зник! Немов крізь землю провалився. Як дим розсіявся. Вийшла людина. Мить. І ніхто не відає, де та людина поділася. Немає людини!
Не в пустелі пропала, де піском закурило. Не в тундрі, де снігом замело. Не в бездонному безмежному морі-океані, де хвиля накрила і кінці у воду. Серед лагідного тихого осіннього вечора, серед тисяч таких як він. Майже у центрі Столиці Країни. Ніхто нічого не бачив, мов усіх посліпило. Ніхто нічого не чув, мов усі поглухли. Ніхто нічого не знає, мов усі глузд втратили.
Йшов чоловік до дружини. Батько до дітей. Син до матері. Йшов - і зник. Наче шапку-невидимку натягнув. Ніч минула. День пройшов. А вісточки жодної не подав. Висновок тут-як-тут. Швидко ж усе робиться. Вісточки не подав - значить пропав. Так і запишемо. Так і запамятаємо. Так і перекажемо іншим. А ви, інші, перекажіть ще іншим.
Пропав. І не просто пропав. Зник без вістки!
На вулиці сонечко сяє. Ні ураганів, ні смерчів, ні буревіїв. Землею не трусить. Війною і не пахне. А, бач,пропав. Без вістки пропав. Була б війна, то рідним бодай "голубого трикутника" надіслали. Ще й би декілька слів черканули:" Ваш син, такий-то такий-то, загинув". Чи ще краще:"...поліг на полі брані, захищаючи Батьківщну". А тут не те, що написати, сказати немає що. Немає людини. То взагалі про що балакати?
Але мусить, мусить хоча б атом залишитися. Той маленький-малесенький, котрий хіба в електронний мікроскоп можна угледіти. Притулиш око до окуляра, а той атом більшатиме і більшатиме, поки не перетвориться якщо не у людину, то хоча б у її тінь. А якщо є тінь, то і людина десь мусить бути. Адже порожнє місце тіні не дає.
Журналіст, виявляється, був не якимось там простачком. Не писав до загарточно-телепрограмної-зодіакальної газетки. Ні. Був собі такий жук нівроку. Навіть не жук. А павук-павучок, який пробрався в Інтернет-павутину. І не лише пробрався. Свої ниточки до тієї павутинки доточував.
Всесвітня павутина. Вигадали таке порівняння для одного з найзначущіших інформаційних винаходів. Чи думало людство, вступаючи у друге тисячоліття, з чим переступить поріг третього? Та що там тисячу років тому. Сто років назад про щось подібне у найфантастичнішому сні найбільшому мрійнику таке б і не привиділось. Пригадав, як йому, ще цілком маленькому, прабабуся розповідала про чоловіка, який знімав капелюха та кланявся на чотири сторони телефону. Просив вибачення, що турбує, беручи у руку слухавку.
А тут Інтернет. Всесвітня павутина. Натиснув кілька кнопок - і уся планета Земля, мов на долоні. Не будь-що,   а така собі кулька, довжина екватора якої аж сорок тисяч кілометрів. Якщо щодня долати сорок кілометрів, то треба майже три роки пішки йти. Здолай ще ті сорок кілометів щодня.
Он, Журналіст, і близько того не пройшов, а пропав. Скільки він кроків зробив, поки зник? Говорив, сміявся, мовив "до побачення". І пішов... Куди?
Він підвівся. Взяв цигарку. Зняв з гноту нагар. І пальці цілком не попік. Припалив. Затягнувся. Спрямував погляд на свічковий вогник. Полум'я наче гаряче, а, бач, пальців не обпік. Потримав би довше - обпік. Простягнув долоню над полум'ям. Гріє. Сильніше гріє. Вже пече. Ні, тримати більше немає сили. Але руки від вогника не відняв. Підняв лише вище долоню. Далі пече. Хоча й не так сильно. Потримав трішки. Відсахнув руку. Пече. Все-таки пече.
Отак і ми. Потрапляємо у якесь середовище. Там тепло. Тепло і затишно. Сидіти б там і грітися. Але ж ні. Чомусь прагнемо усе ближче проштовхатися до тієї серединки. На перший погляд, там тепліше. Але і попектися можна.
Не лише попектися, але й згоріти. Згоріти цілком. Що нічого від тебе і не залишиться. Окрім попелу.
То, може, і Журналіст надто близько до того вогника наблизився, що згорів? Але так швидко не горять. Та й попіл повинен був зостатися. А попіл слід залишає.
Бам! Бам! - пролунало двічі. Вдарило - і затихло. Якось непевно вдарило Так на сполох не б'ють. Але коли вдарило, то хтось і почув. Одні пропустили ці звуки повз вуха. Інші - крізь вуха. Одні мовили - дурниці. Інші - а,  може, дійсно щось трапилося?
Виявляється, що за два місяці до зникнення Журналіст звертався по допомогу до Головного прокурора Країни. У відкритому листі писав, що його переслідують, стежать за ним. Значить, не дурниці це зникнення. Значить, дійсно щось трапилося. Адже диму без вогню не буває. Був якийсь вогник. І не маленький. Значно більший, в якому міг згоріти не лише Журналіст, але й дехто інший. Недарма Господар заявив, що бере справу про зникнення Журналіста під свій особистий контроль. Не будь-хто, а сам Господар. Господар Країни! Це вам вже не жарти. Це вам вже не атом.
Атом тим часом набирав усе більших та реальних окреслень. То Журналіста начеб-то бачили в одному місті Країни, то в іншому. То з бородою, то в темних окулярах. Ну цілком, як у фантастичній повісті того острівного письменника. Бачити - бачили. А куди пішов, що робив, куди зник? Ні гу-у. Людина-невидимка. Вісточки не подасть. Але як ту вісточку подасть, коли ж без вістки зник?
У лісі знайшли тіло мертвої людини. Ні, не людини! Адже у людини і голова, і руки, і ноги є. Шкіра, якою вона покрита. А тут - ні голови, ні шкіри. Якась маса незрозуміла. Але вже не атом. Багато-багато атомів. Ці атоми з'єднані у молекули. Молекули - у клітини. Клітини з'єднані у цю незрозумілу масу.
На рештках тіла збереглися якісь амулети. Перстень та браслет. Ніхто їх не поцупив. Нікому вони не були потрібні. Можливо, якщо б із золота чи платини були, то і не зостались. А так - залишилися. І спалахнули срібними  промінчиками. Виявилося, що такі самісінькі були у Журналіста. Носив їх не для краси, а радше для заспокоєння.
Вірив, що то його обереги. Не оберегли. Але друзі і близькі Журналіста ці амулети впізнали. Значить, мали вони якусь магічну силу, що дали можливість ствердити: ця незрозуміла маса - рештки тіла Журналіста. Місцевий судовий експерт на підставі свідчень близьких та знайомих навіть свідоцтво про смерть видав. Про смерть Журналіста.
Іноді ми кажемо, іноді міркуємо, що я, я, я! Пусте це все. Порожнє місце. Кілька грамів срібла і то більше значать. На підставі них дали папірець. І як гучно цей папірець називається. Свідоцтво про смерть. Ні! Не людина  має вагу у цьому світі. А папірець, на якому написано, що людини вже немає серед живих.
І забули про те напівтіло. Цілком забули. Заступив його папірець повністю. Хто дав право видавати той папірець? Що за самоуправство? Справа на особистому контролі у самого! У Господаря!!! А тут якийсь папірець з'являється. Не годиться! Папірець не дійсний!! Тіло у Столицю!!!
Андрій Міліченко
Переглядів: 599 | Додав: vovak | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: