За вікном чатувала тиха староноворічна ніч. Ні. Староновотисячолітня. Слава Богу, сніжку зима трішки підкинула. Хоч якесь враження, що то січень. Раптом сон ночі потривожив спів. Спочатку далекий. Ледь чутний. Спів наближався. Можна було уже розібрати слова. "Нова радість стала, яка не бувала. Над Вертепом звізда ясна на весь світ засіяла". Люди поверталися з гостини. Староноворічної гостини. Слова різдвяної колядки лунали все гучніше.
"Радуйся, земле, ой радуйся, Син Божий народився".
Він повернув голову. Образ Діви Марії з маленьким Ісусиком висів на стіні поруч з образом Христа. Пильно вдивився. Зловив себе на думці, яка велика різниця між цими образами. Ісус постійно дивиться на нього. Вираз Христових очей щоразу змінюється. То суворий. Іноді навіть гнівний. То лагідний. То насмішкуватий.
А Мати Божа... Хоча б раз глянула йому у вічі. Хоча б раз кинула бодай миттєвий погляд. Ні. Жодного разу.
Лише міцно притискає до себе маленького Ісусика. В очах зажура і печаль. Печаль і зажура. Дивиться наче наперед себе, але нічого не помічає. Немов передчуває Мати Божа, яка доля очікує її Сина. А Ісусик притулився до Маминих грудей, до Маминої щоки. Обняв Її міцно-міцно і дивиться ввись. Дивиться туди, де Його Батько.
Діво Маріє, чому Ти сумна? Адже нова радість стала, яка не бувала. Он, люди радуються. Співають. Сина Божого,
Твого Сина, прославляють. А Ти - сумна.
Мимоволі подумав про іншу маму. Про Маму Журналіста. Про ту, яка породила сина земного. Виплекала, вибавила, від недуг оборонила. Де той син? Де він подівся? Не може таке бути, щоб зник, і їй, Мамі, хоча б вісточки, найменшої вісточки не надіслав. Треба діяти, щось робити. А що? Вже три тижні минуло, як син зник. А вісточки жодної. Ніхто нічого не каже. Ніхто нічого не знає. Але не може бути, щоб ніхто не допоміг. Адже не в пустелі живемо. Серед людей. У цивілізованій Країні. Мама кладе лист паперу. Тремтяча рука виводить літери:
"Шановний пане Господарю! Я Мама Журналіста. До цього часу мені нічого не відомо про долю мого сина. Уклінно прошу прочитати мого листа і допомогти нам повернути батька дітям-близнюкам, чоловіка - молодій дружині, сина - матері.
Звертаюся до Вас, як до людини, що має в собі Боже начало, і людини, котра уособлює владу в державі. Страх за долю мого сина і його дітей доводить мене до крайнощів і тільки віра в Господа Бога підтримує існування. Ви наділені великими повноваженнями. Простіть мого сина, як Господь Бог прощає нам, допоможіть знайти його".
Мама зачекала, доки висохнуть сльози на папері. Згорнула лист. Вклякла на коліна і почала молитися. Молилася до Господа Бога. Бачила перед собою лише образ сина.
Допоможе, допоможе - молоточком вистукувало у її скронях. Адже сам батько. Сам дідусь. Він Господар. І не будь-чого. Цілої Країни. Не за допомогою грубої сили прийшов до влади. Люди, люди самі обрали його Господарем.
Обрали ще шість років тому. Якщо би був поганим, то вдруге не довірили б цю високу посаду. Але ж довірили! Рік тому аж п'ятнадцять мільйонів співгромадян проголосувало за нього. Не п'ятнадцять чоловік. Не п'ятнадцять тисяч.
П'ятнадцять мільйонів!
Шепотіла, шепотіла слова молитви. Бог прощає нам усім, то невже Господар не пробачить її сину. А, зрештою, що такого зробив син? Не вбив нікого. Не образив. Не вкрав. Завше був чесним. Закликав до цього інших. Невже за це можна карати? Але ж зник. Куди ж зник? Боже, Боже!
Розум огортала пелена. Сіра пелена. Серце Матері гучно стукотіло. Допоможе, допоможе, допоможе - відгукувалось у скронях.
...З трепетом розкривала листа, надісланого з адміністрації Господаря. Все-таки почув. Все-таки достукалася до серця, до сумління Господаря. Адже недаремно Святе Письмо каже, хто стукає, той буде почутий. Почутий. І вона, Мама, почута!
Погляд ковзнув по машинописних рядках:
"Повідомляємо, що Ваше звернення до адміністрації Господаря Країни одержано і у відповідності до статті Зану Країни надсилаємо його на розгляд Головної прокуратури Країни".
Прочитала і нічого не зрозуміла. перечитала ще раз. Обернула папірець на другий бік. Нічого. Порожньо. В очах потемніло.
...Розвиднювалось у голові повільно. Так розвиднюється похмурої днини. Темно-темно-сіро. І враз-світло. Світло далеко. У цьому світлі промайнув образ сина. Вона зойкнула. Ні, це не син! А якась страшна потвора. Потвора сміялася,віддаляючись у небуття.
"Надсилаємо на розгляд Головної прокуратури Країни",- прочитала вона ще раз. Та це ж туди, куди за два місяці до зникнення писав відкритого листа її син. Якщо тоді, коли син був живим, а не без вістки зниклий, не допомогли, то що можуть зробити зараз. Зараз, коли минуло більше місяця від того загадкового зникнення.
Кімната звужувалася. Стіни насувались на Маму. Чорні стіни. Їй здалося, що зараз буде розчавлена цією чорнотою. Мама почала молитися. Стіни зупинилися. Зрозуміла, що знаходиться у зачарованому чорному тісному квадраті. Такому тісному, що руку годі випростати. З усієї сили вперлася плечем у чорну стіну. Стіна піддалася. Почала відсуватися. Мама тиснула далі. Уже руку можна простягнути. Вона взяла листок паперу. Літери стрибали перед очима. Складалися у слова. Слова у речення:
"Звертаюся до Вас як до жінки, мами і бабусі Вашої родини. Прошу допомогти мені дізнатися про долю мого єдиного сина. Діти щодня моляться до Божої Матері і ангелів про повернення батька. Плачуть. Не маю сили дивитися на страждання дітей. Не вимагаю надмірних зусиль з Вашого боку, але прошу, як дружину нашого Господаря, довідатися про долю нашого сина. Благаю Вас і прошу. Я буду вдячна Вам і завжди проситиму у Бога за Ваше щастя та здоров'я, а також здоров'я Вашої родини. Ви не відмовите мені, бо Ви у мене остання надія".
Написала і з полегкістю перевела подих. Як же я не здогадалася одразу написати до дружини Господаря? Чоловіки є чоловіками. А жінки, матері - це цілком інше. Вони під своїм серцем носять дитину. Вони усією душею відчувають біль своїх дітей. Камінь, важкий камінь впав з душі. Живий мій син! Живий!
Вклякла на коліна. Полинули слова молитви. Мама молилася за здоров'я свого сина. За здоров'я усіх дітей світу. Вона молилася за увесь світ. І світ ставав лагідніший. Не такий черствий. Не такий байдужий до горя інших.
Мама просила у Господа щастя усім-усім. А радше щастя та здоров'я дружині Господаря. Щастя і здоров'я її родині.
Дружина Господаря допоможе. Сама ж бачила по телевізору, як дружина Господаря відвідує сиротинці. Вона допоможе Матері повернути її єдиного сина.
Сльози текли по щоках. Мама молилася. На душі ставало легко. Легко, затишно і тепло. Мамі здавалося, що тим теплом вона зігріває свого синочка. Єдиного синочка!
Андрій Міліченко
|
