Війни… Скільки їх випало на долю стражденної України. Друга світова війна була жорстокою і страшною в історії українського народу. Вона ніколи не зітреться з пам’яті тих, кому судилося через неї пройти. Живі свідки тих часів застерігають наступні покоління від повторення катастрофи, розповідають про жахи війни. Ось уже сімдесята весна минає, як прозвучали залпи феєрверку на честь перемоги над злим ворогом. Але і зараз Свято Перемоги для кожної людини є хвилюючим, зі сльозами. Воно болем відгукується в серці, адже немає жодної української сім’ї, якої не торкнулася б війна. Майже кожна українська родина втратила у цьому пеклі близьку людину.
Надворі сонце щедро дарує нам весняне тепло, на дитячих майданчиках граються щасливі діти. А я згадую рядки вірша невідомого автора: 
За рідну домівку поклали життя вірні діти
герої, що завжди залишаться в наших серцях,
за землю, за матір зробили, що мали зробити,
герої не гинуть, герої живуть у піснях.
Велику ціну заплатила Україна за цю перемогу. Освенцім, Бабин Яр – трагедії в історії людства, трагедії  усіх народів. Велетенські братські могили, в яких лежать українці.
Встає сонце. Прокидається природа. Пробуджуються і люди моєї неньки – України. Ось робить свої перші кроки мале хлоп’я. Воно тягне свої маленькі рученятка до сонця і посміхається. Вибігла мати і кинулась до дитини: «Синочку мій!» Скільки ніжності, теплоти, любові у цих словах!
   І мимоволі згадується інше. Ці слова говорили і говорять всі матері нашої країни, але вони вимовлялись не так.
- Синочку мій – казала одна, проводжаючи сина на фронт.
- Синочку мій! – зойкала інша від гуркоту гармат.
- Сину мій! – ридала мати, одержавши з фронту страшну звістку.
І от тепер знову промовляються слова: «Синочку мій!» І мені хочеться крикнути: «Люди! Зробіть усе, щоб ця щаслива жінка не стала нещасною! Люди! Зупиніть війну!»
 І знов війна, війна прийшла страшна,  І хлопців кличуть молодих до бою.
А їхнім матерям рана тяжка, В душі, край переповненої болю.
     ( За невідомим автором )
   Важко Україні, о як важко! Вона знову повинна платити дорогу ціну за свою волю і незалежність. І ця ціна – життя її синів. Схід України знову охоплений вогнем: - … на Україну із півночі йде велика північна навала… ( Богдан Хмиз «Крути» ).
Скільки ще потрібно віддати молодих життів, щоб наша Батьківщина знову жила під мирним блакитним небом, вирощувала хліб на родючих землях? 
Повертаючись зі школи, я дивлюся на рідне місто, залите сяйвом електричних вогників. Наше місто невелике, але і в ньому живуть чоловіки, які покинули родину, роботу і пішли захищати нашу рідну землю. Вони жертвують своїм життям і здоров’ям для майбутнього своїх дітей. У поета Василя Симоненка є хороші слова: Живе лиш той, хто не живе для себе, хто для других виборює життя.
Тому я проти війни, проти знищення невинних людей. Говорячи словами Андрія Малишка, ми, молоде покоління, клянемося у вірності Україні:
Рідну, добру у крові умиту,
Я тебе нікому не віддам!
Примич Марія, учениця 8–Б класу Бурштинської ЗОШ I-IIIст. №2