…Він не укладає товстезних портфоліо та поки не отримав жодної з престижних нагород, а проте його світлини є невід’ємною частинкою історії нашого міста.
В об’єктив фотографа-аматора Василя Хованця потрапляють неповторні миттєвості життя: запал і надії українських революцій, тривоги сьогодення, радощі урочистостей. На світлинах Хованця - емоції артистів, політиків, спортсменів та просто посмішки пересічних українців, при цьому фотографу вдається уникнути звичної статичності, застиглості – його фото «живе» й невимушене.
Василь Хованець – корінний бурштинець, народився в 1947 році, навчався в школі №1. Хлопець ріс допитливим, цікавим та непосидючим, що інколи завдавало клопотів батькам… Втім, про все по черзі.
- Завжди цікавився історією. – Розповідає Василь Остапович. – Збирав старі журнали 30-тих років, саме в «Золотому колосі» вичитував інформацію про славні козацькі часи, звідти ж почерпнув відомості про Коновальця, Січових Стрільців. А мій батько, хоч був фронтовиком, комуністом, розповів мені про Крути… У школі тоді вчителював Степан Гнатович Білінський, видатна людина, вчитель з великої літери. Якось я йому похвалився тими журналами, вчитель уважно і вдумливо гортав сторінки. Саме він показав мені, як малювати Тризуб, і що означають ті три мечі, з’єднані однією рукояттю… Науку я запам’ятав добре, бо опісля намалював великого Тризуба на стіні в учительській, ще й виколупав очі на портреті Леніна. Йшли часи хрущовської відлиги, 1961 рік. І от мене, дев’ятикласника, арештувало КГБ – «запросили на розмову». Я спочатку віднікувався, але ж вони вміють «вмовляти»… Питали, хто навчив, я відповідав, що побачив такий малюнок в «Перці». Принесли підшивку журналів, мовляв, покажи, де ти таке побачив. А на карикатурах бандерівців чи петлюрівців з тризубом на шапках малювали, ну я на них і показав. Спрацювала кмітливість, викрутився, щоб не виказати вчителя…
В 1962 році Василя виключили зі школи та з комсомолу, хотіли навіть відправити в колонію для неповнолітніх, але якось не виходило чотирнадцятилітнього юнака садити по політичній статті за антирадянську пропаганду. Хлопець продовжив навчання в середній школі села Конюшки, а згодом влаштувався працювати електромонтером на станцію. Три роки відслужив в армії, після служби знову повернувся на роботу, в 1970-му одружився з коханою Тетяною. Життєва стежина повела Василя Хованця в Чорнобиль ліквідатором, а через два роки – в Вірменію, місто Спітак, на допомогу постраждалим від землетрусу.
І ось – сумна сторінка його життя – алкогольна залежність:
- Серед алкоголіків багато знав людей талановитих, начитаних, і бачив, як ця біда нищить особистість. Починав потрохи розуміти, і в якийсь момент наступило прозріння: я ж пропадаю, дійшов до тієї межі, коли треба або прориватися вперед, або скотитися в прірву. Тоді я різко обірвав контакти з друзями по склянці, почав ходити в спортзал, загартовуватись. Було нелегко… Допомогла донька Олена, в Києві завела в клініку по боротьбі з алкогольною залежністю. Там я прослухав лекцію, хоча навряд чи допомогли нотації, - швидше свідомий вибір на користь здорового способу життя. Я зміг подолати цю залежність, ось уже 16 років не вживаю, навіть уникаю спиртовмісних ліків. Знову вживався в компанії, колективи – вони з чаркою, а я з склянкою соку. Говорю про це відкрито, не соромлячись, бо сподіваюся, що хтось прочитає, і також зробить для себе висновки.
…Щоб заповнити вакуум всередині себе та якось відволіктись, Василь Остапович бере до рук так звану «мильничку» - плівкову фотокамеру. І з головою поринає в нове захоплення. В 2002 році чоловік помандрував до Києва, фотографував акцію протесту «Україна без Кучми». Йому вдалося відзняти чимало цікавих кадрів. З Помаранчевої Революції виніс нові, жовтогарячі, світлини та надію на майбуття. На другий Майдан пан Василь вирушив одразу після побиття студентів, координував поїздки до Києва та передачі. Чоловік мав нагоду сфотографувати активістів Ревоюції Гідності, зберегти для історії їхні емоції та запал. Так в об’єктив потрапив Михась Жизнєвський – один з перших героїв Небесної Сотні…
Зараз в активі фотографа-аматора Василя Хованця три фотокамери: завжди при ньому маленький кишеньковий Canon на випадок цікавого кадру, а улюблений Nikon – для урочистих подій.
- Не кожній людині подобається її світлина. От пані каже: на цьому фото в мене негарні ноги. Прошу пані, я що вас, тешу? Фотографую такі, як є. – Сміється Василь Хованець. А ще свої фотографії виставляю в соцмережах, люди переглядають, дякують. І це приємно.
Тетяна Зарецька
|