9 березня виповнюється 198 років від дня народження Тараса Шевченка
 Тарас Шевченко - постать героїчна і велика, що була дарована нашому народу самим Богом. Це був той, хто з'явився на світ саме тоді, коли здавалося, що усе українське приречене на неминучу загибель. Шевченко став символом українства у всьому світі. Самі поняття Шевченко та Україна так тісно переплелися, що стали чи не синонімами. У страшні часи тоталітарної імперії мало хто у світі знав про Україну, але пам'ятники її вірному синові споруджували не лише на батьківщині, але й у далеких Сполучених Штатах, Канаді, Аргентині, Австралії. Виїжджаючи у далекі далечі, українці не могли нічого взяти з собою у заморські країни і, як символ своєї приналежності до України, споруджували пам'ятники своєму Пророку. Саме на віршах Тараса вони вчили своїх дітей рідної української мови.
Тарас Шевченко. Без перебільшення можна стверджувати, що він став символом, знаменом нашого народу у його прагненні до омріяної віками волі та свободи. Його "І мертвим, і живим, і ненародженим..." - маніфест українського народу. Скільки разів його не перечитуєш, однак знаходиш весь час нове і нове, немов це послання написане сьогодні, а не більш як півтора століття тому. Бо у ньому закладена суть людського буття. Вдумаймось, либонь, у зміст слів епіграфа, що взяв Тарас до цього епохального твору: "Аще кто речет, яко люблю Бога, а брата свого ненавидит, ложь есть."(Соборне послання Івана, Глава 4.вірш 20).
Чи, бува, не про нас написані слова:
Оглухли, не чують;
Кайданами міняються,
Правдою торгують.
І Господа зневажають,-
Людей запрягають
В тяжкі ярма. Орють лихо,
Лихом засівають.
А що вродить? побачите,
Які будуть жнива!
Схаменіться, недолюди,
Діти юродиві!
Подивіться на рай тихий,
На свою країну,
Полюбіте щирим серцем,
Велику руїну,
Розкуйтеся, братайтеся!
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає.
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя правда,
І сила, і воля.
Збагнімо зміст цих слів. Як кожен рядок цієї поєзії ріже, як кажуть, по живому. Чому? Та тому, що взявши за епіграф до віршу слова із першого Соборного послання святого апостола Івана, сам Шевченко згодом став для українців святим, став месією.
Пригадаймо,як лицемірно ще не так давно комуністичні ідеологи прагнули витлумачити безсмертне Шевченкове слово на свій штиб, поставити його на службу людиноненависницькій системі. Але ці самі виразники "світлого майбутнього", висмикуючи лише фрази з Тарасової спадщини, чомусь забували чи, може , не надавали значення іншим пророчим словам:
Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля.
Так, не вмирала душа українського народу, не вмирало його прагнення до омріяної віками волі. Народ не сприйняв заяложені ідеологічні штампи, бо розумів, що рано чи пізно правда восторжествує на Україні, що українці виборють той час, коли:
Врага не буде, супостата,
А буде син і буде мати,
І будуть люди на землі.
Довго, надзвичайно довго довелося українському народу йти тим прикрим манівцем. Спіткатися, падати, знову піддніматися, щоб над Славутою та Дністром розійшовся морок і зійшло сонце свободи, аби:
Незрячі прозріли, а кривії,
Мов сарна з гаю, помайнули,
Німим отверзлися уста,
Прорвалось слово, як вода...
У 1840 році з'явилася на світ Біблія українського народу - "Кобзар" Тараса Шевченка. У ньому тоді було лише вісім поезій: "Думи мої", "Перебендя", "Катерина", "Тополя", "Думка", "До Основ'яненка", "Іван Підкова", "Тарасова ніч", але вже у них двадцятишестирічний поет задекларував основні свої принципи, яким не зрадив впродовж усього свого важкого і героїчного життя. Він міг малювати не портрети простих людей та українські пейзажі, а помпезні картини з самодержців та можновладців, написати не комедію "Сон", а якісь панегірики, вихваляючи російське самодержавство. Не малював, не писав, бо був Шевченком, бо усі його помисли і думи були про Україну і линули на Вкраїну!
Надворі двадцять перший рік нашої Незалежності. Проте ще сьогодні часто чуємо, що, мовляв, не ту Україну будуємо, не тим шляхом йдемо. Але чи не самі ми "не те будуємо", "не тим шляхом йдемо"? Адже ніхто не прийшов в Україну вчити нас розуму, вказувати, що маємо чинити. Все робимо самі. Але іноді звучить навіть таке Шевченкове розпачливе:
Добра не жди,
Не жди сподіваної волі -
Вона заснула...
У чому ж причина цієї зневіри? Чому і досі не можемо визначитись, куди крокувати - на схід, захід чи взагалі зачинитися у власній хаті? І саме через намагання знайти відповіді на ці запитання, що стоять перед українцями, йде дорога до Храму нашої державності. Вона, ця дорога, безперечно нелегка і у кожного своя, але саме на цьому шляху чекає на усіх нас очищення від скверни, прилучення до чогось вищого.
Ми живемо на нашій рідній і дорогій, рясно политій кров'ю захисників, своїй українській землі. Ми не прийшли сюди ні з заходу, ні з сходу, ні з півночі, ні з півдня. Ми жили тут вічно! А те, де живеш, не личить ганити, не личить забувати те, що пережили наші батьки, діди, наші пращури. І як актуально лунає нині невмируще Тарасове:
Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова.
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми,
Все розберіть... та й спитайте
Тоді себе: що ми?..
Чиї сини? яких батьків?
Ким? за ща закуті?..
То й побачите, що ось що
Ваші славні Брути:
Раби, підніжки, грязь Москви,
Варшавське сміття - ваші пани,
Ясновельможнії гетьмани.
Чого ж ви чванетеся ви!
Сини сердешної Украйни!
Вдумаймось у ці слова. Вдумаймось! Нам є з кого брати приклади, нам є ким гордитися і на кого шикуватися. І саме Тарас Шевченко досить виразно дав зрозуміти це своїм сучасникам і нащадкам, коли, виступаючи проти будь-якого гніту як першоджерела зла, вірив у перемогу добра, в основі якої - краса людської душі. Та краса, що покликана врятувати світ.
Мирон Левицький
|
