П`ятниця, 20.09.2019, 19:12
Вітаю Вас Гість | RSS

Форма входу
Наші партнери
Календар
«  Серпень 2013  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031
Архів записів
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » 2013 » Серпень » 10 » Ігор Іванців: народна пісня - завжди виграшний варіант
14:12
Ігор Іванців: народна пісня - завжди виграшний варіант
Творчий звіт Ігоря Михайловича Іванціва у Бурштині та творчий вечір маестро у Новояворівську ще раз довели що талант та професійний хист композитора завжди вміє відкрити у дитині її найпотаємніші душевні нотки. А безліч нагород композитора та вдячні слова від багатьох вже дорослих виконавців є свідченням правильності вибраного колись шляху...

Один класик казав про музику так: щоб її написати, треба лише пригадати мелодію, яку не придумав ніхто інший. Так просто, здавалось би… Сьогодні мова піде про людину творчої професії, яка допомагає розкритися талановитим дітям і все своє життя пише музику.
Ігоря Михайловича Іванціва особливо представляти не треба – нашого земляка знають і шанують по всій Україні, бо пісні на його музику вже багато років лунають на різних пісенних конкурсах та фестивалях… Це людина, позначена Божим даром творчого неспокою.

- Ігоре Михайловичу, розкажіть, будь-ласка, нашим читачам, як у Ваше життя прийшла музика.
- Мабуть, все почалося з музичної школи десь в класі шостому, у нас якраз відкрилась музична школа, і була така добра тенденція, що всі діти хотіли туди потрапити. Я також, чуючи чарівні звуки музики, просив маму записати мене на заняття. Мене чомусь тягнуло до духових інструментів, я вчився в музичній школі по класу труби. Тоді ще працював нині покійний П.О. Бачинський, то був мій наставник. В музичній школі я провчився чотири роки. Після того Петро Остапович повіз мене в музичне училище до вступу. Всюди мене забракували як профнепригодного музиканта через кривий зуб (сміється). Залишилося одне – поступити в Снятинське культурно-освітнє училище. Це було в 1973-му році. Гризли ми науку страшно і старанно, при свічках, при пічці, займалися з п’ятої години ранку. Не знаю, чи тепер ще є десь таке. Я здобував спеціальність трубача, спеціаліста з духового оркестру. Тоді в основному складалося так, що всі естрадні керівники були духовиками, бо вони знали оркестрацію, як розписати «ролі» для інструментів. В історію училища я ввійшов як перший студент, який на державному екзамені диригував власний твір. Це теж було непросто, бо крім зробленої мною оркестрації, ще мали дати рецензії професійні композитори. То був трьохчастинний твір, називався «Поема»…
- Як далі склалася Ваша доля?
- Після училища я пішов служити до армії, це була ракетна частина під Ленінградом. Тут мені пощастило, бо я потрапив в офіцерський оркестр, мав 16 чоловік оркестрантів і керував духовим оркестром, попри це керував ще хором і вокальним ансамблем. В армії я фактично служби не бачив, тільки ноти. Але працював з ними до ночі. Випадково тоді в нашій частині гастролював театр комедій. Керівник цього театру керував ще й спілкою композиторів. Після закінчення концерту маестро запитав у мене, що я умію. Він залишив мені адресу, за якою я й завітав одного разу у гості. Пригадую, як зайшов в той білий колонний зал в Ленінграді, де вже сиділи відомі композитори і поети. От з цього все і почалося, я заграв їм власні твори, і мені було сказано наступного разу привести ноти, бо того часу кращі твори забирали одразу в бібліотеку, щоб ними могли користуватися всі професійні колективи. От що дала мені служба в армії… Генерал навіть хотів лишити мене при частині  - завжди потрібні були воєнні гімни, марші. Але я хотів скоріше повернутися на Україну. Якось так склалося, що все моє життя я пробув тут, у Бурштині. Навіть коли від’їжджав, все одно вертався додому. Моє місце тут. Після армії я зустрів свою другу половину… Було так: в музичній школі якраз бракувало викладача-духовика, я спочатку відпирався, мовляв, не хочу зв’язуватися з дітьми. Ото ж сказано: не зарікайся! (сміється) Але я вибрав там, в музичній школі, собі дружину, і на тому моя кар’єра викладача закінчилася. Потім почалася ще одна віха мого життя – я потрапив в вокальний ансамбль «Гуцулочка», він виконував народні пісні в естрадній обробці. Цікаво, що перший мій виступ з «Гуцулочкою» відбувся в Палаці культури «Україна», я лише прийшов, тож з нотами ще не грав. Справились. Згодом я робив для ансамблю оркестрації і обробки пісень, а в 1989 році став художнім керівником «Гуцулочки». На той час це був відомий колектив, без якого не обходились концерти Ротару, Яремчука… Тим часом я поступив в Івано-Франківський Педагогічний інститут, закінчив його, багато писав тоді своєї музики. І от доля подарувала мені знайомство з прекрасним поетом, якого я називаю хрещеним батьком своєї творчості – Романом Юзвою. На його поезії я написав чимало пісень, зараз вони вийшли друком в його збірці. З Юзвою просто було працювати, бо поет міг писати вірші на любу тематику буквально на коліні… 
- То як до Вас приходить музика, маестро?..
- Зараз вже можна потрохи аналізувати. Знаєте, я ж ніколи про це не задумувався. Сідав, брав в руки текст, і музика приходила сама. Бувало, лише візьмуся за інструмент – і мелодія народжувалась. Безперечно, основою всього є знання: я знаю симфонічний оркестр, закони камерної музики тощо. А педагогіка допомогла мені згодом підбирати мелодії саме дітям.
Все ж фундаментом в моїй роботі є текст, а вже мелодія, як надбудова. Кожен композитор має свій стиль, але я впевнений, що це дається Богом… Чи можу я цьому навчити?..
Вчать же на основі різних композиторських шкіл, але мелодія має народитись. Вона мене мучить, поки не народиться. Тому прагну її чимскоріше записати.
- Як ви прийшли до викладання дітям?
- О, це цілий етап! Я вже був досить відомим – мої пісні виконували солідні колективи «Кобза», «Черемош», коли до мене прийшов Степан Грицай і привів восьмирічну Оксанку. Степан купив мені перше устаткування, щоб ми з Оксаною могли обходитись без оркестру. Я понаписував Оксані чимало пісень, до речі, Оксана Грицай мала перший в Україні дитячий альбом. Тож маю тепер багато матеріалу для юних вихованців, бо вони щоразу підростають, а пісні не старіють, якщо вони хороші. Ми з Оксаною частенько їздили на конкурси, і нижче третього місця не мали. Ми з нею поїхали і на «Чорноморські ігри», а в 1999-му році мене запросили в члени журі на цей фестиваль. Теж була історія: на конкурсі тоді прозвучало аж 14 моїх пісень! Не одна, не дві, а 14! Тому на прес-конференції я просто запитав: чи вам не стидно? Нині проспівали аж 14 моїх пісень, а ви не знаєте автора! Їм таки стало соромно, бо наступного року запросили мене в журі. Наступною сторінкою мого життя стала Оксана Романюк, моя радість і гордість.
- Чим зараз живе вокальна студія Ігоря Іванціва?
- У моїй вокальній школі вихованці навчаються на моєму матеріалі, все, що в мене є, віддаю дітям. Завжди повторював: найкраще треба вкладати в дітей. Звичайно, ми постійно в пошуку. Хороший виконавець має знати народні пісні. Народна пісня – то завжди виграшний варіант, як не маєш своєї пісні, вибери народну! Я відбираю дітей, бо далеко не всі мають талант співу, але кожна дитина, без сумніву, талановита. Спочатку прослухую дитину, чи вона чистенько інтонує, визначаю специфіку, діапазон голосу. Наразі в мене 8 учнів, і вони всі для мене однаково важливі.
- Буваєте на конкурсах?..
- Так, бо сцена виховує. Кажу: вставай, дитино, і покажи все, що вмієш. Звичайно, присутні переживання, будь-який артист переживає перед виходом на сцену. Але яка приємна перемога! Ми об’їздили дуже багато фестивалів, тільки-но перемогли на першому – відразу хочеться здобути перемогу й на другому, третьому… Це вже як хвороба. Хоч зараз, щоб їздити на конкурси, потрібні кошти, тепер батьки самі супроводжують учасників на змагання.
- Розкажіть нам про «Молоду Галичину».
- «Молода Галичина» - це традиційний міжнародний фестиваль молодих виконавців, що проходить щороку в місті Новояворівську. Цьогоріч відбулося уже 22-ге мистецьке свято, високоорганізоване і феєричне святкування тривало майже тиждень, з 7 по 12 липня. Для мене воно знаменне ще й тим, що цього року мені запропонували на фестивалі провести творчий вечір. Я часто бував там раніше зі своїми виконавцями, адже на таких конкурсах прослідковується ще й робота композиторів. Наприклад, на Закарпатті творить І.Білий, в Червонограді – В.Коваленко, ну а Прикарпаття має Ігоря Іванціва. Тому ми з артистами дуже хвилювалися, особливо я -  міжнародний фестиваль все-таки! Справитись з переживаннями допомогла Оксана Романюк. Казус: до останнього моменту співачка не знала, яку пісню має виконувати, отакий екстрим я влаштував своїй улюблениці. Зрештою, вона блискуче виконала пісню «Летіли гуси» акапельно. Всі були вражені, навіть для членів журі стало новиною, що всі ці пісні мої. Прекрасно співали також Віталій Гава, Аліна Чабан, Софія Терлецька, Діана Дзундза… І я також співав разом з дітьми, а українські члени журі аплодували нам стоячи.
- Всі ці регалії, нагороди…
- Вони просто приємні як згадка, що я зробив щось хороше. Коли працюєш, про винагороду не думаєш.
«Ви вертаєте мене в спогади, які я вже й призабув…» - зізнається Ігор Михайлович під час нашої бесіди.
Перефразовуючи Л.Костенко, скажу: митцю дійсно не треба нагороди, його вже нагородила доля талантом. Але наш з вами обов’язок – передати його творчі здобутки наступним поколінням.
Тетяна Зарецька

Переглядів: 835 | Додав: vovak | Теги: Ігор Іванців | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: