Україна проходить шлях змін, переосмислення минулого та сподівань на майбутнє. Саме цього року українці розпочинають нову традицію святкування 8 та 9 травня, так як це роблять європейці – у дусі пам’яті та примирення. На 70-ій річниці завершення Другої світової війни, ми, українці, стоїмо на порозі нової, ще більш підступної війни. Тому так важливо знайти правильне рішення, правильні дії, які б зберегли сотні життів, принесли мир та спокій у наші домівки. Живих свідків, учасників Другої світової залишилось не багато. Здебільшого це люди, яким доля всміхнулась довголіттям, це наче своєрідна компенсація за втрачену юність, що забрала з собою жорстока війна. 
Олександр Васильович Левицький народився у 1924 році на Херсонщині у селі Заградовка Ставропольського району. Сім’я Левицьких, де виховувалось шестеро дітей, у 1933 році, в час страшного голодомору, аби врятуватись від неминучої смерті, виїхала на Сибір. У 1940 році молодий Олександр разом із старшою сестрою, яка на той час уже закінчила Томський медичний інститут, та отримала направлення на роботу, поїхав у Благовіщенськ. Разом були не довго, сестру, як молодого фахівця-медика, забрали до армії. Олександр тим часом вступив до Благовіщенського гірничо-металургійного технікуму. Юнакові щойно виповнилось 17 років, здавалось би тільки жити, мріяти, закохуватись, аж тут - війна… 

Було оголошено про загальне навчання військової справи. Паралельно опановував дві професії: комбайнера та кулеметника. Молодеча кров прагнула звитяги. Незважаючи на бронь, яку мав навчальний заклад, Олександр разом із однодумцями, такими ж юнаками як і сам, втекли до сусіднього містечка де формувався комсомольський батальйон і вступили в його лави. Новостворений батальйон, навіть не пройшовши належної підготовки, відправили на передову під Москвою. Було дуже страшно. Потрапивши в оточення двох ворожих дивізій, батальйон майже повністю було знищено. Олександрові, попри численні осколкові рани, вдалося вижити. У 1942 році повернувся у Благовіщенськ закінчив навчання та працював комбайнером, ніяких документів про те, що був на фронті не отримав. В армію забрали знову коли у блокаді був Сталінград, ситуація була дуже важкою. На далекому сході служив кулеметником у 18-му винищувальному протитанковому дивізіоні. Саме на фронті дали про себе знати попередні поранення. У польовому госпіталі хотіли ампутувати ногу, та вдалося цього уникнути. Понад сім місяців молодий солдат Левицький провів у лікарнях, але вийшов звідти на свої двох. Олександра мали комісувати, але натомість призначили штаб-писарем піхотного корпусу. Спершу були у Манджурії, згодом терміново усіх перевезли у Владивосток, видали нове обмундирування, бо мали йти на Японію. Саме в цей час Америка скинула ядерні бомби на Херосіму та Нагасакі. Командування отримало шифровку     повернути на Сахалін, де згодом взяли порти Малоко та Атамарі, сьогодні це порти Макарова та Горчакова, а також порт Таяхара.

На Далекому Сході часова різниця становить 12 годин, відповідно про перемогу над фашистами Олександр дізнався аж через день, але це не затьмарило радості, що нарешті страхіття війни закінчилися. Святкували скромно, але сто грам фронтової знайшлися для усіх.

У 1947 році Олександр демобілізувався та повернувся до Сибіру де жили батьки, а звідти вирушив на Україну. У Глухові поступив на другий курс технікуму електрофікації та механізації сільського господарства. Саме тут зустрів свою майбутню дружину Лідію Никонорівну Дурнєву. Лідія, молодша від Олександра на чотири роки, вразила своєю красою та ласкавим характером. Побравшись, молодята поїхали працювати на Київщину, де народилась їх перша дочка Тетяна. Згодом був Борислав, сюди лелека приніс молодому подружжю ще одну донечку Ольгу. 
Маючи досвід роботи в електромережі, Олександр разом із сім’єю переїжджає у місто енергетиків Бурштин. На Бурштинській ТЕС пропрацював майже 20 років спершу майстром по електрофільтрах, згодом на паливоподачі. 
Містечко, у спогадах ветерана, тоді було дуже привабливе для життя: новозбудовані будинки, затишні сквери та алеї, що просто потопали у зелені, у парку був літній кінотеатр, це вже згодом звели славнозвісний «Прометей». А ще у місті був Циганський проспект, на тому місці, де сьогодні є гаражі, любили зупинятися цілими таборами цигани, звідти й така назва. 
Олександр Васильович,  відсвяткувавши 90-ий ювілей, уміє й далі радіти життю, адже поряд нього є його найдорожчі люди: кохана дружина, якій час посріблив скроні, обидві дочки, троє онуків і четверо правнуків. Сьогодні прагне одного, аби в Україні не було війни, щоб не вмирали молоді хлопці, які тільки-но починають жити, бо добре знає, що таке війна. Хотів би бачити нашу державу єдиною та сильною, аби ніхто й ніколи не зазіхав на наш мир та спокій.
Надія Польова