 Український визвольний рух 40-50рр. XX ст. характерний активною участю в ньому жіноцтва. В цей непростий для України період жінки брали на себе незамінні функції: розвідниці, зв’язкові, медсестри, кухарки – кожна з честю виконувала свої обов’язки, прагнучи волі і миру для своїх дітей.
Нині я хочу розповісти вам саме про таку українську Берегиню – Теклю Дмитрівну Сейлик.
Народилася п.Текля в 1924р., в селі Дички, Рогатинського району, зараз проживає з родиною у Бурштині. Дітям, внукам, правнукам і маленькому праправнукові Сашкові віддає бабуся всю свою любов і ласку, розповідає нащадкам оповідь свого нелегкого, повного випробувань, життя.
"Ми, хоч були молодими, багато читали і знали історію України. Тож на сходинах були свідомі нашій справі, коли присягали: Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї! Не дозволиш сплямити ні слави, ні чести своєї нації! А тепер, подумайте, хто читає історію? А хто напише про неї, про «Сіроманців» і «Верховинців»?.. "
…То був надзвичайно лихий час: Галичина потерпала від рейдів Ковпака з одної сторони, від Армії Крайової з другої, та ще й окупантська Німеччина розпинала рідну землю. Тому у квітні, 1943 р. на протидію ворогам Головний Провід ОУН вирішив створити УНС – Українську Народну Самооборону. Так було сформовано курені «Сіроманці» і «Месники», чисельністю більше 300 чоловік під командуванням Дмитра Карпенка на псевдо «Яструб». На той час це була потужна військова сила, діяльність якої в основному зводилась до оборонних боїв проти окупаційної влади. «Відділ окремого призначення» - таку назву мали «Сіроманці» в офіційних документах ОУН.
"Всяке страхіття було – пригадує Текля Дмитрівна. – як йшли облави, як сходились в боях наші хлопці з ворогом – не одну молитву змовиш… Я старалась допомогти «Сіроманцям», моїм обов’язком було збирання харчів і готування їжі повстанцям. Якось був наказ прийняти і погодувати 40 чоловік, я наварила зупи величезний баняк і поскладала лавки під навісом, хлопці ось-ось мали прийти. Аж тут зв’язкова попередила, що летить облава… Я ту зупу всю на гній вилила, аби не спіймали. Видав мене знайомий чоловік, що хтів до мене ходити, а я йому відмовила. Мушу відмучитись – знала про це, коли йшла на допит, допитували, питали, що знаю про «бандітов». Все заперечувала: що я, дурна баба, можу знати? Чотири місяці тривало слідство, ми си-діли в Рогатині в тюрмі НКВД, була подруга Оля, зв’язкова, Катерина – її били дуже сильно, як забрали з камери одного разу, так і пропала… Мені ж пощастило – слідчий виявився людяним, казав: тримайся, дівко, тих слів, що ти ніц не знаєш. Так і відпустили, хоч постійно слідкували за мною. Раз треба було через ріку перебрести, якраз їхала облава, чотири машини, то мусила стрибнути і переховатись в шансах – сама ж їх копала…Мокра одежа на мені відразу замерзла, якби не наші хлопці, була б згинула ще тоді. Багато пережила і відбула…"
В 1948 р. Текля вийшла заміж до Фраги, але ще підтримувала контакти з повстанцями, хоч вже і не так активно. Життя не бавило жінку любов’ю чи розкішшю, проте старалась не нарікати, як би тяжко не було. Зараз бабуся хворіє на ноги, дуже бідкається, що вже не годна йти до церкви. Любить співати партизанських пісень, бо сама походить з співочої родини. Щоразу, коли звучать її улюблені «Лента за лентою», «Ой у лузі червона калина», «Повіяв вітер степовий» на очах старенької блищать сльози. З сумом признається: "Так тяжко вибороли ми ту Україну, та вона – не Україна, як вороги тепер нами керують. Скільки є людей, ніхто не хоче служити державі, лиш про себе дбають, аби збагатитись. "
Питаю в п.Теклі: що би Ви хотіли сказати читачам «Бурштинського вісника»?
"Цінуйте і розумійте нашу минувшину! А про мене згадайте, коли будете щасливі в своїй Україні…"
Тетяна Зарецька
|
