Олена Мельник. одна з тих, що вижили - 22 Травня 2016 - Бурштинський вісник
Неділя, 11.12.2016, 05:06
Вітаю Вас Гість | RSS

Форма входу
Наші партнери
Календар
«  Травень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031
Архів записів
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » 2016 » Травень » 22 » Олена Мельник. одна з тих, що вижили
18:12
Олена Мельник. одна з тих, що вижили

Сумна дата травня – День пам’яті політрепресованих. Засекречені архіви і досі зберігають імена тих, кого зачепило лихоліття комуністичного терору: розкуркулених, депортованих, померлих від голоду, розстріляних, загиблих у сталінських таборах та катівнях НКВД, політв’язнів… Цього дня знову говоримо про великі втрати України, про трагедії, мучеництво її народу. Ставимо воскову свічу за душі невинно убієнних та згадуємо про тих, кому вдалося вижити в кривавих жорнах московських репресій. 
Мешканці Бурштина Олені Василівні Мельник (в дівоцтві Семенюк) також є про що розказати. 
Олена Семенюк народилась 12 лютого 1926 року в селі Джурів (Снятинського району Івано-Франківської області), в родині хліборобів. Була найстаршою дитиною в сім’ї, маминою втіхою і опорою. Здібна до навчання дівчинка на відмінно закінчила Джурівську семирічку, і разом з сестрою Катрусею вступили в сільськогосподарське училище до Коршова, провчились рік, коли розгорнулася війна. Дівчина все ж продовжила навчання в Коломийській торгівельній школі, здобуваючи фах бухгалтера. То були тривожні часи для родини, бо якраз відбувався примусовий відбір населення на роботи до Німеччини. Це лихо оминуло Олену, і вони з сестрою записались ще на педагогічні курси до Снятина. Але й цього разу таке бажане навчання перервалось: захворіла мама, тож старшій доньці довелось залишитись вдома. 1944-го року в Джурів прийшли червоні «визволителі», на фронт із села було призвано 200 чоловіків. Василя Семенюка, батька Олени, також забрали до Червоної Армії. Все ще квола після хвороби мама повезла новобранців возом аж до Гусятина (Тернопільщина). Їх не було три дні, а тим часом в селі оголосили евакуацію, так як від Косова аж до Снятина тягнулась тилова лінія. Наказ негайно виїхати Олена сприйняла з плачем, розуміючи, що її чекає нелегке випробування. Зібрала речі, запрягла хрому кобилку в старенького воза, посадила туди найменшу сестричку і вирушила в дорогу. З братом Григорієм пішки помандрували аж на Буковину, їхній тимчасовий прихисток. 
До юнацької сітки ОУН Олена Семенюк вступила зовсім юною, в чотирнадцятирічному віці. Обрала собі псевдо – «Марійка». Разом з Марією Олексюк пройшли вишколи, носили штафетки. Дівчата мали чималий терен дії, адже Джурів – велике село трьох доріг і трьох річок: Черемоша, Рибниці, Прута. І не злічити всіх завдань молодих зв’язкових – зустріти, перепровадити, допомогти… «Марійка» пригадує своє перше завдання:
 - З села Рудники мали йти повстанці через міст. Чекала їх довго, після сильних дощів підійшов Прут, вирувала Рибниця, з Карпат сунули важкі дощові хмари. Вже накрапав дощ, а підпільників все ще не видно. Аж бачу – йдуть понад рікою, думаю, невже то мої хлопці, ці ошатно вдягнені паничі? Підійшли, спитали, чи не змерзла, аж тоді сказали пароль. Я їх провела. А подруга Марійка понесла штафету через ліс, потрапила в ворожу облаву. Зв’язкова  встигла закопати записку в листі, та москалі прострелили їй обидві  ноги і запроторили до тюрми. Я чула ті постріли, ліс недалеко. На той час нам було лише чотирнадцять… Так я залишилась сама на терені. Скільки всього перебачила, скільки переходила!..
Провід ОУН відправив Олену на вишкіл, де вона отримала медичну та фізичну підготовку, її призначили станичною. Налагоджувала зв’язки, постачала воякам УПА одяг та харчі, маскувальні накидки. За завданням ОУН працювала секретарем сільської ради. Велося непросто, комуністи нахабно себе поводили, постійно вишукуючи спиртне та закуску. В самій сільраді не було ні паперу, ні ручки, щоб записувати поставки зерна. Голова – запеклий комуніст, його упівці потім вбили за те, що забирав у людей останнє збіжжя.  Влітку 1945 року будинок Джурівської сільської ради спалили, а місяць по тому НКВД арештувало секретарку. 
Досудове слідство розпочалося у Заболотові, кати Плотніков і Бєляєв підійшли до допиту з нелюдською жорстокістю:
 - Били найбільше по поясниці, в дверях покалічили пальці. Кричати не можна було, бо це їх ще більше лютило, відливали водою і продовжували тортури. Ходити вже не могла, тягли за волосся. Поламали три ребра, ключицю. Кованими чоботами переламали хребет… Між допитами відлежувалась на цементній долівці – ото і все лікування. 
Ув’язнену патріотку перевели до Коломийської в’язниці, звідти – до Станістава. До переповненої вузької камери побиту дівчину занесли на носилках, викинули, наче мішок. Потяглися тяжкі будні в неволі, через півроку Олена потрохи починала ходити. Якось через перестукування Морзе до неї дійшла інформація, що в 14 камері є дівчата з рідного села. Вирішила попроситись на тюремну кухню готувати і розносити їжу, щоб хоч щось з’ясувати. 
Коли принесла їм хліб, односельчанки непомітно вкинули Олені записку: «Ми не зізнались». Станична все зрозуміла, і своїм впертим мовчанням на допитах посприяла тому, що подруги зуміли вийти з пастки. 
Військовий трибунал Станіславської області засудив Олену Семенюк до 10 років позбавлення волі і 5 років позбавлення прав. Покарання відбувала в Карлагу (Карагандинський виправно-трудовий табір). Там мала нагоду познайомитись з сестрою Степана Бандери Володимирою, подруги ще раз зустрінуться лише через багато років,  уже в незалежній Україні. Майже десять років життя молода жінка провела в неволі.
 В 1955 року Олену звільнено, того ж року вона вийшла заміж за Максима Мельника, що теж був суджений і відбував покарання в Караганді. Після багатьох поневірянь з пропискою і працевлаштуванням подружжя оселилося у Бурштині. Олена пройшла тернистий і практично типовий шлях жінок-патріоток того часу. Важкі випробування випали на її долю замолоду, довелось пережити смерть рідних – чоловіка і сина в зрілості. 
Зараз Олена Василівна проживає сама, донька і внуки час від часу навідують стареньку. Вона не виходить з дому, хворіє – даються взнаки старі травми. Пересувається лише на милицях. Та навіть тепер, через 70 років після тих буремних подій, зберегла силу духу та віру в Україну. 
Тетяна Зарецька

 

Переглядів: 116 | Додав: REDAKTOR | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: