Талановита людина не лише позначена Божою іскрою, вона має той міцний внутрішній стержень, який підштовхує її до здійснення чогось більшого, такого, що виходило б за рамки буденності. Крик душі, сплеск емоцій – і на папір лягають поетичні рядки чи чиясь непроста доля. Саме такою авторкою є наша землячка Оксана Кузів.
Оксана Кузів (з дому Ворончак) народилася у Бурштині, тепер мешкає і працює в Івано-Франківську. З словом було пов’язане все життя письменниці, починаючи з обраного фаху (викладач української мови та літератури) та закінчуючи її роботою в царині журналістики. Новою віхою її діяльності стала книга «Адамцьо», котра була визнана «Книжкою року у молоді Прикарпаття, 2014», а за версією «Вся Україна читає дітям» увійшла в 80 найкращих книг року за останнє десятиліття. Нещодавно світ побачила дебютна збірка поезій Оксани Кузів «В закапелках душі». 
Збірка була написана впродовж семи місяців, в неї увійшли аж 310 віршів, кожен з яких здатний торкнутись людських сердець. Авторка розповідає, що навмисне не ділила вірші на тематичні розділи, адже вони всі – порухи душі. Вона не має відповіді на те, як «приходить» поезія: побачена картина, почута випадково фраза чи певна життєва ситуація викликають у жінки емоційний сплеск, котрий перетворюється в римовані строфи. Зараз, коли сучасна поезія тяжіє до складних метафор, епітетів, рваних верлібрів, вірші Оксани Кузів прості по втіленню, та багаті за внутрішнім наповненням. Відповіді на наболілі питання, підтримку в скрутну хвилину та духовну поживу можна знайти «В закапелках душі». «Пишу просто, по-хлопськи.» - Зізнається пані Оксана. Та далеко непростими були  ті випробування, які випадали на долю поетки. Жага до життя, сила волі згодом вилились у рядках: 
Не сприймайте мій плач за слабкість.
В мені волі – позаздрить і сильний.
Я незламна – зуміла встати
Там, де падає навіть всесильний!
Основний мотив лірики Оксани Кузів – філософський, де оспівується життєстверджуюча віра, оптимізм, цінність людського життя. На думку поетки, щастям вже є сама можливість відчувати, дихати – жити… 
Чільне місце у творчості Оксани займає тема Бога, цей лейтмотив проноситься крізь усі твори письменниці, з ним же ж пов’язане питання пошуку смислу буття: 
Він – Світло для світу, Він – втіха в біді,
Єдине твоє пристанище. 
Неси своє світло в малім каганці
І дуй, щоб горіло яскравіше…
Спираючись на біблійне послання до Филип’ян, з-під пера Оксани Кузів виходить поезія «Ти можеш все!». До слова, саме ці рядки композитор Ігор Іванців поклав на музику. 
Письменниця задається питанням норми, межі, і відповідно, інакшості. Вона не дає себе втиснути в певні рамки, долає будь-які прояви несвободи. Навіть кохання для її героїні не просто сліпа, безумна пристрасть, - це насамперед підтримка, надійне плече, а вона для ліричного героя – втілення трепетної ніжності і самопожертви. 
 - Буває, за пару хвилин пишеться одразу декілька поезій, з трьома різними ліричними героїнями. Вони переживають образу, щастя чи ревнощі, але при цьому кожна з них має якісь вкраплення самої мене. – Зазначає Оксана Кузів. 
Ми пригадуємо час, коли Оксана вирішила спробувати себе у прозі. Її завжди хвилювали питання межі доброго і лихого, розумного і глупства, коли любов, ненависть, смерть переплітаються складними вузлами. Якось життя звело журналістку з цікавою жінкою, котра розповіла історію про шокуюче прохання на порозі церкви: «Хай йому вмре жінка, а мені чоловік, щоб ми були разом.» Історія позбавила письменницю спокою, буквально не давала спати, і ось уже перед очима – сюжет майбутньої повісті, а у вухах – діалоги персонажів. Так народився твір «Там, де гори підпирають небо…», в якому оповідачка не змінила навіть імен. Фабулу для наступної повісті також підкинуло саме життя, випадково почута історія знову просилася на папір: авторка осмислювала питання кари за гріхи, покути та прощення. Повість-бувальщина «Адамцьо. Вінець Божого творива…» писалась дуже швидко, за якихось три тижні, але важко.
 - Головні герої – не чужі мені люди. – Розповідає Оксана Кузів. Наприклад, Ганьку з усією трагічністю її долі змальовано з моєї бабусі, а Іван був моїм дядьком. Довго шукала ім’я головному герою і заодно назву твору. Відповідь прийшла несподівано, на Службі Божій під час казання священик розповідав про Адама, і мене осінило: це він, це Адамцьо. А зменшувальна форма імені передасть всю ницість і мізер його натури… 
В творах вживаю слова архаїзми, які в звичайному мовленні я не використовую. Це ж стосується і діалектної говірки, стараюсь знайти найбільш доцільне їй застосування, щоб мова літературного героя була більш правдива. Тільки-но починаю правити на більш літературний варіант, втрачаю «картинку». Тому зараз орієнтуюсь на внутрішні відчуття, як правило, вертаюсь до першого варіанту написаного. Мені навіть пропонували переписати «Адамця…», зробивши з твору роман. Можна було б «долити води», наче розбавити текстовий концентрат. Але мені до вподоби чай міцний і солодкий, а твір – максимально ємкий і насичений. 
Про проблему вибору і те, як одна зустріч і один вчинок здатні змінити життя, йдеться в третій повісті Оксани Кузів «Скривджена любов». 
 - Ми завжди в руках Божих, і буде саме так, як має бути. При цьому я не стверджую, що від самої людини нічого не залежить, людина завжди має право чинити так чи інакше. Письменниця справді багато працює, проводить зустрічі з людьми, декламує власні вірші… Дарує слухачам частинку себе:
 - Іду з відкритою душею, ні до кого не маючи озлоблення, люблю людей, небо би прихилила навіть незнайомцям. Не маю ніякої «корони», не ставлю себе вище за інших. Життя винагороджує за простоту. Погодьтеся, не кожному автору щастить бачити своїх персонажів  в сценічному втіленні. Нещодавно актори Вигодського народного театру під керівництвом режисера Б. Мельника поставили виставу «Адамцьо».
Наостанок нашої розмови питаю письменницю, яким вона бачить своє місце в літературі рідного краю. 
 - Ніша?.. Я про це ніколи не думала. Мені байдуже, чи займу я колись якусь нішу в літературі. Можливість творити дає Бог, я ж просто пишу те, що відчуваю. Якщо люди читають – значить подобається, значить недаремно пишу, а що автору потрібно більше?! Адже кожного автора можна підняти до незнаних висот чи кинути донизу… Усі ж крапки над «і» розставить лише час і читач… Любіть людей, і не думайте, яку користь ви будете мати з цієї любові… 
Тетяна Зарецька

Вірші Оксани Кузів
А ти мене візьми – і прочитай, як книжку.
Отак від «А» до «Я», від щастя й до сльози,
Взуй мої капці – і відчуй, чи тиснуть,
Чи зможеш в них мою дорогу йти.
Ну, як?.. А зверху виглядаю – дівка,
«Ніц не бракує», - шепчете услід…
Чого ж так кривитесь і слово в роті гіркне,
Чого спинились, капці вам не ті?
О-йой! Тоді мерщій скидайте,
Не натирайте марно мозолів.
В моє життя, в мій біль не зазирайте
І не судіть, не бийтесь до зубів.
Я присідаю, узуваю мешти,
Зав’язую шнурівки вітрячком
І піднімаю голову високо, іду,
Віддавшись Господу цілком… 
***
Мене, як пташку, ранили у груди – 
Паду униз, паду униз, паду…
Ще мить якусь – і розіб’юсь об груду,
Розплющусь, як гниличка у саду.

Та Бог підклав перину… М’яко впала…
Та що там впала – сіла, як на трон…
Я думала, життя скінчитись мало,
А тут от – Мендельсон у грамофон…

Я думала, пора зложити крила
І зажмурити очі… бо кінець…
Та є над кожним з нас ще Божа сила,
Що зодягає у життя вінець. 
***
Навчіться хоч трохи мріяти,
Навіть якщо й чорно-біло…
Повірте, мрія забарвиться 
Тим, чим світиться тіло.

Навчіться хоч трохи вірити,
Бодай на смертному одрі.
Повірте, дива трапляються 
Тільки по вірі кожного.

Навчіться бути щасливими
Тільки тому, що живете,
Що дихаєте, що бачите,
Що світло в собі несете. 
***
Людям…
Любіть мене, коли я ще живу,
Просту і звичну, тиху й навіжену,
Коли молюсь, а чи коли кричу,
Любіть покірну, інколи скажену…

Любіть мене… Я броджу поруч вас
І зазираю в збайдужілі очі…
Повз мене не проходьте просто так,
Бо стрічі з вами – то як сни пророчі.

Любіть мене допоки я живу,
Бо ж недарма верталась з того світу
Й несла в подолі вам любов святу
І душеньку, битком набиту квітом.

Любіть мене за те, що поруч, тут
Живу і плачу, вірю і вмираю…
Любіть… Я не зостануся в боргу,
Хай світ побачить, як я вас кохаю!..