Четвер, 17.10.2019, 20:03
Вітаю Вас Гість | RSS

Форма входу
Наші партнери
Календар
«  Березень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031
Архів записів
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » 2016 » Березень » 3 » Богом дарована своєму народу
12:47
Богом дарована своєму народу

Про роль жінки в лавах УПА написано вже немало, та все ж не перестаєш дивуватися тій сміливості та непохитності, з котрими наші дівчата ставали до боротьби. Не амазонки, але дуже відважні, не жанни д’арк, та гранично жертовні, котрі з однаковою гідністю переносили жах пекельних тортур та приречену безвихідь концтаборів. Хоча жінки рідше перебували під кулями, однак вони несли не менший тягар: допомогти, нагодувати, перев’язати рани. А ще – розрадити і надихнути на боротьбу. Бо хіба маєш право поступитися он тому чорночубому вояку силою духу, навіть якщо тобі лише шістнадцять?..
Прикладом такої героїчної боротьби є наша сьогоднішня співрозмовниця Марія Іванівна Хованець. Затишна оселя вся прикрашена вишивкою – то творіння невтомних рук господині, її віддушина. Привертає увагу заквітчаний рушником портрет дівчини з осяйною посмішкою.  – То моя сестра Стефа, вона загинула за Україну. – Марія Іванівна змахує сльозу… Ми розглядаємо розкладені на столі світлини, і оживають спомини майже 70-літньої давнини. 

Марійка народилась 1928 року в Бурштині, виховувалась в патріотичній і богобоязливій родині. Сім’я Бойків не була дуже заможна, але обробляли багато поля, наймали робітників. Основні обов’язки господині – забезпечити працівників обідом, а дітей доглядом. Війна, прихід фашистських та червоних окупантів змінили звичний хід життя і покликали молодь до боротьби. В 1942-му році першим до лав УПА вступив найстарший брат, згодом дві сестрички - двадцятирічна Стефа та шістнадцятирічна Марійка. 
 - Мені подобалось на вишколах, хоч і страшно було, в 16 років я вже усвідомлювала всю важливість нашої справи і добре розуміла, що нас може чекати… - Розповідає пані Марія. На медсестринський вишкіл відбирали лише тих дівчат, які не боялися крові, були вправні, та могли належно реагувати в складних ситуаціях. Курси, що тривали кілька місяців, вів лікар Шекета з Галича. Дівчат вчили надавати невідкладну медичну допомогу, зупиняти кровотечі, витягувати кулі, осколки, робити перев’язки та лікувати внутрішні хвороби. Крім того, лікарок знайомили зі зброєю, вчили стріляти і доглядати за нею. Дівчата навіть проходили своєрідний іспит, на якому показували своє вміння кидати гранату, стріляти з «Маузера» чи автомата. Наган партизанки носили або в волоссі, або при поясі. Після військових вчень вони складали присягу перед Богом, Україною та Проводом. Юну Марію Бойко на псевдо «Марічка» чекали три роки боротьби на ввірених їй теренах Більшівцівського та Підгаєцького районів. 
Спочатку усі троє – брат «Гуцул», Стефа «Степова» та «Марічка» перебували в сотні Гайдамаків (сотенний «Ясьмін», Володимир Верещинський), потім цю сотню разом з Сіроманцями та сотнею Чорноти направили до Карпат. Тоді Бойки перейшли під командування боївки «Щура» (Миколи Ладковського). Там дівчина знайомиться з славними вояками «Дубом», «Вихором», «Жуком», «Орестом». Про героїчну загибель «Ореста» й «Жука» хохонівці складуть навіть пісню… У тому ж Хохонові емгебісти заманили у пастку сестру Стефу. Зв’язкова УПА та секретар-друкарка сотні Гайдамаків «Степова» була дуже розумна, грамотна, вільно володіла німецькою мовою. Через її руки проходила надважлива повстанська інформація, тому вороги так на неї полювали. Стефа втікала, відстрілюючись, встигла ще поранити одного комуніста. 
 - Поранену сестру прив’язали до фіри і так тягнули. – Розповідає Марія Іванівна. Забиту кинули в Більшівцях, там вона пролежала три дні. Її з двома повстанцями підперли під стіною МГБ, повісили на грудях таблиці «Опасные бандиты». Мені заборонили йти туди, бо за мною також уже шукали. Де поділося тіло сестри, я не знаю й досі, скільки не шукала і кого лише не питала… 
Для Марійки смерть сестри стала великим потрясінням. Провід, бачачи це, приставив до неї охоронців, щоб дівчина не вчинила самогубства. Її чекали поранені з багатьох сіл Більшівцівського та частини Підгаєцького районів. «Марічка» постійно перебувала з повстанцями, в криївках. Якось після великого бою коло Яблунева до неї потрапив важкопоранений вояка, родич. Хлопець не міг терпіти мук і просив добити його… Дівчина не змогла того зробити. Наступного дня йшла облава, село оточили з усіх кутків кулеметники. Але добрі люди переказали повстанцям, що емгебісти шукають «бандєровскую докторку». Жінки перевдягнули «Марічку», дали корову на шнурку, і так, вдаючи з себе пастушку, вона вийшла з оточення. Одного разу її допомоги потребувала сотня Чорноти, у Хохонівському лісі вже чекали поранені. А треба сказати, що підпільниці від сільських дівчат відрізнялись білим лицем, бо дівчата ж на полі постійно, під сонцем, а партизанки по криївках та в лісовому затінку. То сільські жіночки маскували медсестру, як уміли, використовуючи замість гриму сажу та попіл:
 - Одягли мені старенький фартушок, дали перевесло, граблі. Іду я полем, та промовляю умовне гасло,  вдаючи, що козу кличу: козю-козю. Виходить на узлісся повстанець і каже: ходи, кізочко, ходи… Приходжу на поляну, там після бою вже відпочивають наші хлопці, а в кущах двоє поранених. Важкопораненому довелось обробляти рану голови під наркозом, бо рана – важка, ледь не загноїлася, а в мене не стерильний лікарський кабінет, а ліс, де мошкара і спека. Медикаменти нам доставляли з аптек, зв’язкові приходили в спеціально обумовленому одязі, по якому їх і впізнавали аптекарі. Нам постачали перев’язочні матеріали, пінцети, затискачі, ефір, нашатирний спирт та різні пігулки. Щоб перевезти їх, також доводилось хитрувати: прив’язували ліки до конячих ніг та обмотували ганчірками, начебто кінь ногу скалічив. Сільські жінки також підказували мені різні народні методи лікування, прості, але дієві. Я також їм допомагала, навіть якось пологи довелось приймати. 
Зимували упівці важко, тулячись по криївках, чужих стодолах… Зима – то найгірший час для повстанців. Дівчат вряди-годи відправляли квартирувати по селах. Але і там Марійка приносить користь. Маскуючись під пралю, чи носячи воду коромислом, спостерігала як іде облава: розбирають стріхи, розривають загати, перевертають скрині і навіть валять печі. Вороги не лише вишукували підпільну літературу, зброю, сховки, то було залякування та знущання над народом, який підтримував свою армію. Армію без держави… Люди по всякому підтримували повстанців: годували, вдягали, допомагали переховувати та виходжувати ранених. Хоча самим було сутужно, бо обсідали злидні, воші, короста. Мазь від корости робили самотужки, використовуючи порох з гранати. Гранату розібрав сам «Щур», адже побоявся довірити таку небезпечну справу «Марічці». 
 - Пригадую облаву в Яблуневі, коли за мною шукали москалі.  – Розповідає Марія Хованець. Жінки перевдягнули мене, дали в руки праник. Мело снігом, дощем, а я увесь день товкла мішок на пральні. А облавники тим часом перевертали хати. Щоправда, сільські дівчата також були коло мене, не залишили саму, щоб я могла загубитись поміж їхнього гурту. До мене підійшла якась жіночка, витягла з пазухи глечик теплого молока та паляницю, і каже мені: «Донечко, най тебе Господь оберігає, бо ти є нам Богом дарована!..» Ще не раз в житті я собі пригадувала ті слова, вони допомагали мені вистояти в нелегкий час випробувань. Тоді моя мама також поневірялась, переховувалась, бо за нею також шукали. В 1951 році матусю вивезли в Сибір… 
«Марічку» арештували 16 липня 1947 року в селі Хохонові. Загін емгебістів під орудою чекіста на прізвище Гетьман увірвався до хати, в якій вона перебувала. Сексот, що заглядав у вікно, підтвердив, що то справді «бандерівська дохторка». Зв’язали, привезли в хохонівську сільську раду, звідти повезли до Більшівців:
 - Мене видав Іван Хибень, завербований москалями на співпрацю, гадаю, він же ж здав і мою сестру, і ще дві криївки. Потім свідчив проти мене на слідстві. 
Слідство продовжилося уже в Станіславі і тривало 9 місяців. Щоночі викликали на допити, били, катували безбожно. Потім кидали в карцер. Наглядач карцеру, дивлячись на побиту, наче сніп, дівчину, питав: «Чим тобі допомогти?..» Марія попросила гребінець, але розчесатись не змогла, бо волосся злиплось від крові. Гадала, що з камери-одиночки поведуть на розстріл, тому наважилась попросити людяного конвоїра про олівець і аркуш паперу.
 - Хотіла написати останні слова мамі, бо вона дуже плакала, знаючи, що всі її діти страждають за Україну: брат на каторзі, сестра вбита, а мене катують… 
З-під пера патріотки вийшли ось такі віршовані рядки:
Не думай, мамо, що я тут плачу, 
Що за сльозами світа не бачу. 
Часом співаю, часом сміюся, 
Минеться горе – до вас вернуся.
Тюремні стіни, ключі та грати
Все мені кажуть не забувати. 
А голос Божий з висоти каже:
«Молися щиро, Я шлях покажу…»
Потім мене кинули в загальну камеру, але допити продовжувались. Кати хотіли вийти на «Щура», на «Дуба» і на решту сотні Гайдамаків. Добивались, щоб я показала, де криївки. Били так, що живого місця на мені не лишилось, ті синці потім ще два роки сходили. Не віриться, що змогла то перебути. Людина все може витримати… Основна моя мета була – нікого не видати. 
На судилищі військового трибуналу стояла на своєму: нікого не знаю, нічого не робила. Прокурор вимагав 15 років каторжного режиму, адвокат випросив десятку строгих таборів. Згодом було очікування етапу в сирій в’язниці, товарні вагони, конвої, нари… Завезли на пересилку, згодом розподілили на табори. Ув’язнені дівчата працювали на лісоповалі, будівництві залізної дороги, розвантажували вагони. Виконували найшкідливіші будівельні роботи. Рейки та рейси «ударного» Волго-Дон-каналу теж клалися непосильною працею наших землячок. Працювали з 6 ранку до 8 вечора, на обід отримували баланду з буряків чи гнилої капусти. Але спокою не було. Як пригадує Марія Іванівна, коли ув’язнених виводили на роботу, дівчата навіть тішились, що не на розстріл… Між собою жили мирно, старались підтримати одна одну, не матюкались, не скандалили. Багато молились. 
Вісім з половиною років важкої праці, страхів, випробувань залишились позаду, і в 1955-му році Марія Бойко повернулася на Батьківщину. «Неблагонадійну» громадянку не хотіли приписувати, влаштовувати на роботу. На цукровому заводі, куди їй вдалося влаштуватися, зустрілася з своїм ворогом, кагебістом Гетьманом. Її кілька раз викликали в МГБ на профілактичні бесіди, та жінка хотіла спокою, старанно працювала, її фото красувалось на заводській дошці пошани. Щастя прийшло одного вечора, коли на танцях вона познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком. Іван Хованець – корінний бурштинець, відразу захопився Марійкою, хоч його відмовляли від неї, і навіть погрожували, чоловік стояв на своєму. Йому вдалося повернути додому Марійчину матір, і сім’я  замешкала в невеличкій хатині. Спочатку було скрутно, але, як то кажуть, згода будує… Незабаром подружжя Хованців збудували омріяний будинок. Господь подарував парі діток. Летіли роки, вони щасливо виростили і вивчили двох дітей, дочекались онуків. Марія Іванівна підсумовує пережите:
 - Чоловік ніколи не дорікав мені за те, що я була гнана владою. Він розумів і підтримував мене. Тому в час, коли важка хвороба прикувала його до ліжка, я  доглядала його і розраджувала. Зараз я вдячна долі за прекрасних дітей: за доню, що пішла по моїх слідах і стала лікарем, за сина, що обрав фах воєнного і зараз є полковником збройних сил України. Дякую Господу, що маю красивих та розумних онучок: Оксану та Ірину, Світлану, Олену, Іваночку. Я ніколи не приховувала від родини своє життя в УПА, і те, що була суджена за націоналізм. Це моя доля, і я тим горджуся. А діти пишаються, що в них така бабуся…
Таня Зарецька
На фото (з верху в низ):
1. Стефа Бойко «Степова».
2. В ув’язненні «Марічка»  перша зліва.
3.«Марічка» з подругами під час звільнення з табору.
4. Зліва «Щур» (Микола Латковський) зправа «Осип» (охоронець «Марічки»).
5. З сином Михайлом.

Переглядів: 551 | Додав: REDAKTOR | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: