Поєднані любов’ю до України - 25 Квітня 2016 - Бурштинський вісник
Понеділок, 05.12.2016, 03:23
Вітаю Вас Гість | RSS

Форма входу
Наші партнери
Календар
«  Квітень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930
Архів записів
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » 2016 » Квітень » 25 » Поєднані любов’ю до України
14:13
Поєднані любов’ю до України

В криваві часи воєнних лихоліть вірні сини та дочки українського народу клали на вівтар боротьби все: свою молодість, здоров’я, життя. В час, коли Україна понад усе, не було місця особистому. Провід ОУН –УПА не схвалював стосунки в підпіллі, але постійний ризик, невизначене майбутнє та молодість заставляли гарячі серця битися сильніше. Кохання сприймалось як слабинка підпільників, та чи могло воно бути їхньою силою?..


… Вони знали один одного з дитинства, разом пасли корів, перебували в одній боївці, потім поневірялися в сибірських холодах. Вже на схилі літ продовжили виборювати омріяну державу на двох Майданах, і зараз мають одне серце на двох, в якому все та ж любов до України. І кохання. Подружжя Василя та Ірини Волошинів разом уже 54 роки. 
А тоді була така ж весна, 1945-го… 
 - То нам говорити, а вам не переслухати!  - хитає головою пані Ірина. – Не одну ніч треба, щоб те все записати. Ми обоє родом з Тернопільщини, з сусідніх сіл. Мій батько був суджений на 15 років, а мама та бабця вивезені в Кемеровську область. Тата примусово забрали в Червону Армію. Вернувся живий, але інвалідом. На моїх очах його жорстоко побили при арешті, це справило на мене, чотирнадцятирічне дівча, сильне враження. Батька як члена ОУН засудили до 10 років ув’язнення, та ще додали 5 років виселення. Карався в Мордовських таборах та Красноярському краї. Я залишилась сама, без родини, підтримки. В Залізцях молодь заставляли записуватись в комсомол, били, погрожували. Я втекла звідти і більше в школі не показувалась. Адже ми виховувались в патріотичному дусі, мій тато був головою читальні, куди ввечері приходили хлопці і дівчата читати історію України. А «штафетки» ми носили ще з сьомого класу… 
Розкажу один епізод з своєї юності. Навесні 1945-го був бій в сусідньому селі Плесківцях, хлопці після бою відпочивали в нашому селі, сушили онучі, обідали. Всі змучені, брудні. А ми з мамою якраз тоді в полі працювали, то сусіднє село нам видно було, як на долоні. Дивимось, там повно москалів, і то навіть не загони НКВД, а червоноармійці, яких на станції «Озерна» кагебісти зупинили собі в підмогу. Порадились з мамою, що треба дати знати нашим хлопцям. Я побігла через поля, нараз чую – повз мене кулі свистять. Я впала на землю, сподіваючись на те, що вартові почули стрілянину аж з протилежного кінця села. За той час більшовики на конях встигли приїхати до мами, коли я прийшла, вона вже лежала сильно побита. Маму викинули на воза, мене теж побили і прив’язали до тої фіри. Завезли до села, маму погнали до сільради, а мене зв’язану кинули в рів. Вороги зрозуміли, що я хотіла повстанців попередити… Говорять між собою: «Отходім.  – А с етой што? – Кончай єйо.» Вдарили мене ще двічі прикладом і забралися геть. Скільки  там лежала – не знаю, боліло все тіло, зате упівці встигли врятуватись, тихцем вийшли лісом всі до одного. Якось увечері прийшов до нас чотовий «Кавка» з сотні «Чорного». Я й питаю його: чому ви їх хоч трохи не постріляли? Вони нас з мамою так били… А чотовий відповів: «Нас замала сила була до такого війська. А ти нас усіх врятувала.» 
Ці події в певній мірі визначили подальшу долю Ірини і її шлях боротьби. В 1947 році, залишившись сама, вона наважується піти в боївку «Яра» зв’язковою, де два роки пліч-о-пліч з побратимами виконує свої обов’язки. Вона тепер «Ярова», а більшовики її описували як «дівчину з довгими косами». Було нелегко, ночувала, де прийдеться: в конопляній пилюці, копиці сіна; часто голодна і дуже втомлена. Коли практично вся боївка була перебита або в глибокому підпіллі, їй принесли фальшиві документи, трохи грошей, і посадили  на товарняк. Ірина приїхала в Кемеровську область, в шахти, де перебувала її мама. Ще рік дівчина прожила на чужих документах, аж коли мама перевелася на роботу в лісосклад, їй вдалося дістати паспорт на своє прізвище. Після численних прохань до них перевели з Мордовії тата, і сім’я була уже разом на чужині. 
В 1958-му році Ірина повернулась в Україну, влаштувалась в Тернополі на склад пакувати книги. Два роки спокійно працювала, листувалась з Василем, навіть принагідно висилала йому до табору літературу. Та кагебісти вистежили дівчину, її звільнили з роботи і наказали виїхати з міста. На той час її сім’я вже повернулась в рідне село, і дівчина знову не мала прихистку. Родич підказав вихід – місто Чуна Іркутської області. Почалося їхнє спільне життя коло тюрми, коли вони були і не разом, і не окремо… 
Василь Волошин народився 1928 року в с. Носівці Зборівського району. Ще під час німецької окупації вступив у підпільну організацію «Юнацтво ОУН» під псевдо «Крук». Пройшов чотири вишколи: політичний, ідеологічний, військовий, конспіративний. Згодом був призначений станичним, йому доручили створити юнацьку сітку. Сімнадцятирічним хлопець вступив в теренову боївку «Рубая», був учасником боїв в селах Городище, Плесківці, Залізці:
 - Зібралися ми на військове завдання неподалік Тернополя. – Пригадує пан Василь. – Мали підірвати поїзд, щоб не пустити більшовиків до села. «Степ», ройовий сотні «Чорного», чомусь саботував наказ, ми тоді не вияснили причин такого вчинку, і це було нашою помилкою… Москалі таки появились в селі, ми потім ще довго їх винищували. Пригадую нашу засідку в Плесківецькому лісі, коли через греблю до села рухались московські офіцери. В нас тоді була така команда в тактиці бою, що першим стріляє кулемет. Так от під час тієї військової операції волею випадку затявся кулемет. Вороги побачили, що є засідка, і всипали вогнем по нас. Але ми бились добре! «Пощибали» їх, забрали зброю та й пішли собі.
А село моєї Ірини, Городище, - гарна місцевість для партизанської боротьби. Якось нас оточили, ми відстрілювались, повистрибували з палаючої хати. «Медвідь» і «Беркут» побігли в сторону лісу, по дорозі «Медведя» двічі поранили. «Беркут» ще хотів витягнути побратима, але той його відправив, йди, мовляв, мене не врятуєш. «Медвідь» відстрілювався до останнього набою, потім підірвав себе гранатою. А ми пішли далі – в Городищі тоді якраз стояв відділ «Гамалії» і чота «Кавки». Аж тут на конях над’їхали десять червоних. «Гамалія» спіймав двох їхніх розвідників, дізнався пароль. Решта восьмеро втекли, щоб підтягти війська і заблокувати село. Наступали на нас періодично, ми їх там нищили. Нарахували 87 убитих ворогів, а нас, упівців, було чоловік 60. Мене тоді було поранено. Виходили з оточення спокійно, по паролю, який дізнались у розвідників. Вже коли вечеряли в лісі, взнали, що в селі бій: москалі б’ються між собою, не порозумілися, то й перестріляли один одного. Звичайно, ми могли не виходити з села, а лишитися в криївках. Але тоді це було небезпечно. Знаю випадки, коли заслані кадебістські агенти розвідували саме про повстанські схрони. Як от Амор, агент з собачим ім’ям, який втерся в довіру до чотового з метою з’ясувати місця криївок. З «Сіроманцями» прийшов вояка до себе додому, сестра якраз в криївку сніданок подавала… Цей Амор з «товаріщами» тоді нагодилися, закидали криївку гранатами. В дівчини на очах загинув брат з побратимами, і вона, не довго думаючи, всадила вила москалеві в груди… 
Такою була наша боротьба – важка, відчайдушна, часто виснажлива. Якось планувалась воєнна акція в Збаражі, де стояли сотні «Гамалії», «Чорного», місцеві боївки. Ми мали звільнити в’язнів із збаражської в’язниці. Прийшли затемна, але на підходах вже стояли більшовицькі кулемети – видно, вони були попереджені. Ми простояли там всю ніч, але було вирішено не починати бій. Верталися 20 км пішки на свої терени. Пам’ятаю, що заснув на ходу… 
Зиму 1945-1946 року треба було десь перебути , і я вирішив податися до Львова, в ЖДУ. Звідти як доброго учня мене перевели до технікуму. Я поїхав додому похвалитися, що я вже вчуся, а там на мене вже чекали… 
Василя Волошина судили в травні, 1946 року, після довгого слідства. Вороги добивалися від «Крука» розкриття зв’язків, складів, бо напевне знали, що хлопець був станичним. Присудили 10 років таборів і 5 років заслання. Спочатку відправили в Молотовську область на лісоповал, де Волошин пробув чотири роки. Згодом перенаправили у Павлодарську область, де у 1953 році судили вдруге, знову на 10 років… Потім були знову етапи: Караганда-Джезказган-Балхаш-знову Караганда – Спаськ – Тайшет. Нарешті Чуна, Іркутської області. 
Літом 1960 року до в’язня приїхала кохана Ірина, влаштувалася там на роботу і залишилася жити. Їм дозволили одне побачення… 1963 року в табір прибула «Виїзна обласна сесія по визначенню категорії злочинності». Василю Волошину, як і багатьом іншим хлопцям, винесли рішення – «Особливо небезпечний рецидивіст». Але Василь знайшов уточнення в їхньому карному кодексі, певний лаз в законі, по якому можна було видертися з того пекла. Після повторного підтвердження з Москви йому наказали збиратися на етап. Він прибув на станцію «Чорна», через три тижні туди приїхала Ірина – їм дозволили побачення на одну годину. Через 8 днів в’язнів знову відправили поїздом ще далі, в сторону ріки Лєни. Пізно вночі їх привезли в Шестаково, щоб сформувати колону і повести в зону. Події тієї сибірської літньої ночі на чужій станції – один з тих щемних, трепетних спогадів, які подружжя Волошиних і досі згадує зі сльозами на очах:
 - Я стою сама-самісінька, в тоненькій сукеночці, мерзну, аби бодай побачити Василя, датися чути. «Василю, я тут!..» - несподівано почувся йому дорогий голос серед непроходимої тайги. 
 - Їх вели конвойно, за ними їхала фіра з паперами. Я попросилася на віз, та мені солдат відмовив, мовляв, не можна, бо там секретні документи. Я попросила: їдь повільно, аби я встигала за тобою, бо я за чоловіком йду… Кілометрів з п’ять ми так рухались, потім більшовик таки пожалів мене і трохи підвіз. Навіть показав, куди сховатися, конюшню, де можна переночувати. Я там трохи відігрілась, пересиділа до ранку. Москаль розбудив мене досвіта, підсміювався: він моїх почуттів не розумів. А я пішла за дозволом на побачення з коханим. 
Через кілька днів Василя повернули в Чуну, де він просидів ще місяць. Нарешті, 1 червня, 1963 року Василя Волошина звільнили. Через довгі 18 років подружжя повернулося на Батьківщину, оселилися в батьків Ірини. На жаль, радянська каральна система і тут втрутилась в спокійне життя українських патріотів, і вони були змушені виїхати до Дніпропетровська. Лише 1972 року Ірина та Василь Волошини змогли вдруге повернутися на рідну землю. Із трьома дітьми вони оселилися тут, у Бурштині. 
 - Ми любили і берегли одне одного, але не мислили свого щастя без Незалежності України. І життя своє прожили недаремно. Слава Україні! Слава її героям!
Тетяна Зарецька

 

Переглядів: 197 | Додав: REDAKTOR | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: